Сердюкові зателефонувала, коли їй ще й гіпс на кінцівку не наклали.
– Володимире Гнатовичу, – дзеленчала віддано. – У мене невеличка проблема, але я швидко оклигаю.
– Захворіла? – спитав Сердюк.
– Ногу зламала, – обережно повідомила Марта. – Геть простий перелом. Скоро бігатиму.
На превеликий Мартин подив, шеф не тільки не нагримав, а й прислав власного водія з автівкою – Марту до домівки довезти, грошей підкинув і навіть запитав, чи не потрібна допомога. Та найбільше Марту вразив Баклан. Припер дебелий – такі генсекам за радянських часів вручали, – букет червоних троянд – кілограмів на вісім тягнув, – торбу з файним харчем, пляшку ризького бальзаму для підтримання тонусу. І милиці. Хотів був і сам залишитися…
– Маю годину-другу… Побуду з тобою, лялечко. Води там піднесу.
Марта ледь відкараскалася.
– Пане генерале, дякую красно, але що ж це ви з мене каліку робите? – плела. – Онде милиці привезли, так я тепер можу сама про себе потурбуватися.
Баклан насупився з прикрістю.
– «Пане генерале»… – буркнув роздратовано. – Мене Вітєю звати, Марто! Звикай уже, чи що…
Хвала Господу, вимівся, а Марті й порадіти оце ніколи, що доля їй такого турботливого генерала відпасувала. Розібрати торбу з харчем сил вистачило, а куди той віник подіти – не знає. Викинути не можна – генерал Вітя завтра прийде і запитає: «А де квіти?» І залишити ніяк – Сашко з'явиться, вкрай здивується: «Тільки не кажи, що від шефа. Такі троянди тільки коханим дарують…»
– На балкон віднесу! – зметикувала. У голові-то воно просто лягло: поки тут Сашко буде, квіти на балконі перечекають, а як він піде, Марта Вітін віник назад до квартири затягне.
На милиці сперлася – стоїть. А вигоди – дуля: у милиці вчепилася. Хоч у зубах ті троянди на балкон неси!
– Сили небесні…
Нахилилася, однією рукою важкий віник підхопила і… кинула на підлогу уперед, до балкону ближче. Отак… Дошкандибала до букету: декілька кидків, і буде – так нова халепа! Як його нахилитися й ті квіти підхопити, щоби не гепнутися на підлогу поряд із трояндами? Учепилася однією рукою в милиці, присіла – загіпсовану ногу вперед. Не виходить. Губи зціпила. Знову. Загіпсовану ногу назад – ластівка, мать її… До букету тягнеться… Ніяк.
– Милиці! – здогадалася.
До букету доплигала, милицею підштовхнула його до балкону. Ще…
– Сонце, ти спітніла, наче трудилася, не розгинаючись, – насторожено мовив Макар, ледь переступив поріг.
Довго товкся під дверима, настирливо тиснув на кнопку дзвінка, та коханка відчинила лише хвилин за десять.
– Мені тепер і ходити – робота, Сашенько, – відповіла вкрай знервована Марта.
На балконі валявся Вітін букет, та по вітальні густо червоніли пелюстки, наче хто всіяв. Марта хотіла була відволікти коханця, додати жалів і навіть показати рентгенівський знімок зламаної кінцівки, та зиркнула на нього, завмерла.
– Що з тобою, Сашенько?
Він знітився, почервонів.
– Аудит… – буркнув. – До ночі… Що перевіряти, якщо питання вирішено в принципі? Не розумію…
– Ти такий… свіжий…
– Безумовно! Мене щойно випекли і вийняли з печі, – спробував віджартуватися. – Тому я хочу… чаю. Ти… відпочивай. Я на кухню, сонце. Заварю чай, а ти з'їж мене. Як булку з чаєм.
Насупився, простягнув Марті чималий пакунок. Вчасно допетрав: їй важко відірвати руки від милиць. Поклав пакунок на стілець.
– Тут… бинти, ліки… Я подумав – згодиться…
Марта не відводила від механіка підозріливого погляду.
– Що з тобою, Сашенько? – повторила тьмяно.
Занервувався.
– Сонце! Та все добре! Отримаю держзамовлення, повезу тебе на острови. Куплю діамант, викупаю у шампанському, покатаю на яхті! Чи на верблюді… Перспективи, сонце! Я врешті відчув перспективи. Віриш?
– Безумовно… – ще супилася, та голос потеплішав.
Макар напружився, підхопив сонце на руки, що воно з гіпсом мало немале брутто. Аж поперек виматюкався.
– Розказуй… – Ледве допер бабу до дивану. – Що сталося? Як ти?
– Біда…
– Яз тобою сьогодні лишуся.
– Що?
– Ти проти?
– Ні, але… тобі ж зранку… на фабрику…
– Не переймайся. Устигну. Приберу тут у тебе. Пелюстки якісь…
– То я… – Марта не встигала за думкою механіка. – Залишишся?
– Так. А що, як ти вночі захочеш води? Чи… ще чогось? Зранку зроблю сніданок, нагодую своє сонце…
– Коханий мій… Обожнюю… – попливла.