– Це я тебе обожнюю. Ніхто на цілому світі не зробив для мене так багато добра, як ти, сонце. – Концентрація врешті
повернулася. – Про одне мрію… Віддячити… Діаманти, яхти, острови… Фігня! Хочу зробити для тебе щось неймовірне… Карколомне… Таке, щоби ти…
У самий розпал гарячої промови мобільний механіка – дзелень. Підскочив.
– Хто це? – зиркнула Марта.
– З фабрики… – збрехав. Телефон до вуха. – Алло…
– Сашо… – почув голос Нані. – Я хочу запам'ятати не тільки цей день… Але і цю ніч…
– Добре… – видушив.
Нані засміялася тихо і ніжно – дзвіночок у темряві.
– Опівночі… – прошепотіла.
– Добре! – збудження залило миттєво і невідворотно – цунамі. Радість під кадик: значить, дарма він мордувався? Нані пофіг той задушливий простір і зім'яті квіти. Вона знову хоче його тепер… Він – завжди… Що вона придумала? Відправила кудись татка, його чекає? Де? На Оболонській набережній? У Процеві?
До вікна. Подалі від Марти.
– Опівночі біля Софії… – сказала Нані.
«Де?» – ледь з язика не впало.
– …Добре.
– Під Богданом…
– Я зрозумів, – кивнув діловито. Відрубав зв'язок.
– Щось сталося? – Марта тяглася до милиць, силкувалася встати.
– Нічого. Бухгалтер… З приводу завтрашнього аудиту.
– А хіба сьогодні аудитори не працювали?
– Працювали. Думаєш, такі справи за день робляться? – обійняв Марту, допоміг підвестися.
Серце співало. Розсміявся. Цьомкнув коханку у лоб.
– Сонце! – гукнув весело. – Та що з тобою? – притис до себе. – Давай чаювати, їй-богу. Я з тими аудиторами й перекусити не встиг.
І – наче шило в дулі. Допоміг Марті пересісти у крісло, мотнувся на кухню – дзень-дрень чашками. Чай, цукор… До холодильника – що є? Сир, копчене, ікра. Жирно живеш, Марто! Усе файно на тацю виклав. У бік вітальні озирнувся. Обережно дістав із кишені конвалюту снодійного – недарма ж до аптеки забігав. Виколупав пігулку, вкинув до чашки.
– Блін… Чашки не переплутати…
За п'ятнадцять хвилин Марта-костяна нога густо сопіла на Макаровому плечі.
– Сонце… – голосно.
Ноль на масу.
– Сонце! – контрольний.
Ні!
Усміхнувся, вислизнув з-під тушки. Опів на дванадцяту! По вітальні насторожено – устигне до Софійської площі. Місто порожнє – за мить домчить. У нього ще тут справа є…
– Розписка… – прошепотів.
По шухлядах, поличках, під диван, по сумках, у шафу… Де?!
Наштовхнувся поглядом на тацю з наїдками – так і стирчала посеред вітальні. Чай, сир, копчене, ікра…
– Холодильник! – аж сіпнувся.
Рвонув… Шарудів під двокамерним «Бошем». Не забув… Рік тому у цій самій кухні Марта витягла з-під холодильника пакунок із грішми. «Кіа», шмотки… Усе сучка записувала! Рука наштовхнулася на щось пласке, загорнуте у целофановий пакет. Яка ж ти передбачувана, сонце! Папірці, гроші… розписка. Є розписка! Є! Часу на роздуми нема. Підхопив пакет, помчав до дверей – до півночі хвилин десять. Марта проводила коханця густим, як бас похоронного оркестру, хропінням.
Коли ж ти спиш, бідолашне місто?! Дванадцята є, спокою катма. Фари, люди, ліхтарі, вікна кліпають тьмяним світлом, під деревами сміх, пляшки дзеленчать – дзвонів не розчути, Богдана обліпили… Нащо?
Макар залишив автівку біля Михайлівського, спішив до пам'ятника гетьману, був певен: побачить Нані здалеку. Обмацував площу поглядом – де? Тремтів: моя… Скучив. Уже й скучив. Бачити її повсякчас, укласти на одну свою долоню, до серця приліпити – назавжди. Змахнув піт з чола, аж став – знову руки порожні! Гаком – до скверику між Михайлівською і Софійською. Гілку ялинки відламав – до Хмельницького. Нані-на-ні-на…
Вона стояла далеченько від кінного гетьмана. Посеред площі, лицем до Софії. Тонка шаль – навколо шиї, по плечах, до колін. Наче упакована у дорогому бутику спеціально для нього, Макара. Роззирнувся нервово. Здалося – хтось інший уже обігнав його на шляху до Нані. І побачив… Борю Рудя. Журавель товкся на розі Малої Житомирської і Володимирського проїзду навпроти Софії.
Макар завмер. Обернувся до Нані… Знову до Рудя… Боря зник, наче не було ніколи.
– Шиза… – Стояв за десять кроків од дівчини. Колов пальці гілкою.
– Нані… – прошепотів. Вона озирнулася…
Площа хитнулася і потекла талою водою. Несла за течією геть людей, будинки, дерева, лавки, пляшки, гетьмана на коні…
– Я запізнився? – Механік не чув свого голосу. Тільки дивне відлуння, наче опинився посеред величезного порожнього храму.
– Я прийшла раніше…
– Я… так скучив!
– Ідімо…
– Куди, Нані?
– Покажу тобі свій космос… – простягнула до нього руку, торкнулася щоки.