– І як ти вишкрябала з нього свою розписку, сонце?
Задумався… Мать твою! Токо Моно. Дизайнер! Убили торік.
Люба… Люба ж розповідала: Токо Моно трахався з Сердюковою жінкою. Йо-пе-ре-се-те! Отже, Марта знала! Знала і не розповіла шефові. Націдила грошей із кутюр'є. Бомба! Підкинути Сердюкові! Від Марти й капця не лишиться.
Зиркнув на скалічену бабу. І здалося – ніби вона спостерігає з-під опущених повік. Похапцем покидав папірці у пакет. До душі.
– Марто… – контрольний.
Марта перестала хропіти, ледь змогла розплющити очі.
– Сашенька? Невже всю ніч біля мене просидів?
– Зараз сніданок приготую, – розсміявся. Підскочив. Цьомнув Марту в щоку, помчав на кухню – вітер.
Ярослав Михайлович Новаковський усе думу думав: що ж у їхній дім прийшло – щастя чи горе? Як на Нані глянути – оце тільки перехреститися й радіти: світиться дитина. А на душі екскаватор яму риє: дивишся, ще трохи – й гухнеться Новаковський у безодню. Пробував доньку розговорити – тільки всміхається.
– Усе чудово, таточку.
– Та познайом уже мене зі своїм таємничим Сашком.
– Ще не час, – вислизала. – Згодом.
А одного разу поклала на стіл великий альбом, розкрила.
– Мама… – сказала. – їй Саша сподобався.
Новаковський глянув на сторінку й остовпів. На пишній тахті у розкішній вечірній жовтій сукні… Анука.
– Що це? – тільки й зміг.
– Курцвайль… – прошепотіла Нані. – Давно віднайшла… Усе боялася тобі признаватися, а тепер… геть нічого не хочеться приховувати. Ні почуттів, ні страхів, ні… мами.
Тата обійняла. Заспішила:
– У Процеві буде пагорб. На ньому капличка. Замовлю копію… Це ж містика – маму написав Курцвайль… Колись… Коли вона ще й не народилася… І дім перебудую… Наново. То точно буде мамина мрія…
– Чого ж коханого свого ховаєш, якщо геть нічого приховувати не хочеться? – тьмяний.
– Не приховую, тато. Бережу… Хочу так.
От і маєш! Йому би втіхи, а доня жалів… Анука… Новаковський до ночі просидів над картиною австріяка. З Анукою говорив. Чи бачить, як Нані розквітла? Може, знак би якийсь дала, що все з дитиною добре, бо ж переймається тяжко. Інші дівчата як не в клубі, так на шопінгу. Батьківські гроші завжди легкі, від них у голові вітер. Тринькають, радіють. А Нані щось не дуже до світських розваг… Задумлива. їй би все хати креслити. Пані архітектор. Думав – файно. А серцю не легше.
– Треба білявого попитати, – вирішив врешті.
Привід – залізобетонний. Під кінець вересня після складних багатосторонніх переговорів Новаковський на дев'яносто п'ять відсотків міг стверджувати: держзамовлення для фабрики Макарова буде найближчим часом. Навіть пожалів малого. Знав: політики підставляють під державні гроші такі свої конторки, де їхніх слідів не відшукати. А кошти однаково до них перекочовують. А як раптом рак на горі свисне: хто державні гроші зжував?! Так усі проблеми конторкам та таким молодим спритникам, як цей білявий…
– Ярославе Михайловичу? – Макар підхопився з крісла у своєму кабінеті.
Не чекав? Серйозний такий… Більше – упевнений. Спокійний.
Новаковський розгубився. Сподівався побачити такі ж сяючі, як у Нані, очі. Щоби з ніг збивали. Щоби приховати – неможливо! А цей білявий щось… Серце упало.
– Саша… – з прикрістю.
– Доброго дня, – уже з-за столу вийшов, спішив назустріч гостю. Руку потис. – Ви… у справах?
– А ти думав, цілуватися із тобою прийшов?! – вибухнув Новаковський. Ні, хай йому грець, йому не подобався цей білявий покидьок! Дратував з першого погляду, з першого слова.
– Вибачте. Подумав… Може, ви за Нані… переживаєте.
– А мені є за що переживати? – насторожився. Обмацав механіка хижим поглядом.
– Ні…
– Тобто… Мужик? Слово тримаєш?
– Безумовно.
– Ну… добре, – видушив. – Ти тут… на зв'язку будь. На днях рішення має бути прийняте. Щоби готовим був…
– Готовий…
І про що говорити? Новаковський важко посунув до дверей, від порога обернувся.
– Щось ти не дуже радісний… Сашо!
«А ти думав, обніматися кинуся?…» – плюнув механік подумки. Знизав плечима.
– Усе нормально, Ярославе Михайловичу. Справ багато…
– А на Русанівку до кого ночами їздиш? – раптом спитав Новаковський.
Механік лиця не втримав. Сіпнувся. Зиркнув на Новаковського ошелешено. Ярослав Михайлович не пропустив. Насторожився. Його охоронець жив на Русанівці, доповів: бачив машину Макарова поблизу свого дому. Новаковський запитав просто так. Щоби піти від білявого зі своїм останнім словом. А білявий раптом заметушився…