– Що таке, Сашо?
– Продукти відвозив. Марті… Колезі своїй… У Володимира Гнатовича разом…
– Та знаю я Марту, – підозріло насупився Новаковський. – Ти в неї кур'єром чи як?
– Ногу зламала. Я їй і раніше допомагав… Самотня… – замовк. І раптом додав. – Нані знає…
Новаковському стало соромно. Як старому рибалці, що він спіймав рибину, палкою по голові, щоби не тріпотіла, а потім ще й плюнув. Навіщо?
– Ну, Марта – то таке… Давай… Щоб усе без збоїв. І… Нані…
– Не скажу.
Новаковський кивнув і врешті вимівся.
Механік стовбичив посеред кабінету, дивився на причинені двері – мороз під шкірою… З Мартою треба якось… згортати усе.
А коли? Закрутило, аж заскиглив – дідько, забагато усього одразу! Сарафани шити, за держзамовленням по сто разів із документами у різні інстанції, Сердюк Рому Шиллєра на фабрику все посилає – контроль, Новаковський у душу пече, Нані в мрії тягне, Марта загіпсованою ногою погрожує… Забагато… Тільки один удар відбив, двері відчиняються і на тобі…
– Нормально, нормально… – Рома Шиллєр суне фабричним коридором, зацікавлено крутить башкою. – Оце і є твоя фабрика? Шкода, раніше не навідався…
– І що було б?
– Раніше би перепросив…
– За що? – Механік дивується. Від Сердюкового іміджмейкера доброго слова не дочекатися.
– Ну, назвав же я тебе колись куркою…
– Не пам'ятаю.
– А я все пам'ятаю. Усе, – уїдливо посміхається Рома. – Помилявся… Зі мною таке практично не трапляється.
– Співчуваю, Ромо. Втрачаєш форму…
Ледь Шиллєра здихався – Нані на дроті.
– Сашо… Хочу перевезти до тебе свої речі… – бац по маківці.
– Я так чекав цього… – А що йому казати? Облиш, Нані! Це Мартина квартира, я оце метикую, куди звідси виїхати, як урешті наважитися на розмову з Мартазаврою і вже тільки опісля… розкласти по поличках нового життя твої речі… Та й Новаковський… Не йолоп. Дідько! Новаковський не простить.
– Я тепер тут… у тебе… Знаєш… Готуватиму. – Дівчинка смішна. Тобі ж з дитинства усе на тацях подавали.
– Перша спроба? – Всміхається. Нані… Нані можна геть усе. Нані – його розкіш. Він ні в чому не хоче їй відмовляти. Хай собі бавиться.
– Обіцяй, що обов'язково скуштуєш. – їй до вподоби роль турботливої Попелюшки.
– Люба… З твоїх рук…
– А як вийде неїстівне? – лякає Нані.
– Теж нормально. Як і впаду, так тільки до твоїх ніг…
– Сашко! Нога… – Марта на дроті!
– Слухаю, сонце.
– Сьогодні мають контрольний знімок робити. Нарешті цей клятий гіпс…
Механік завмирає: невже місяць пролетів?
А тут бухгалтер Гурман до кабінету.
– Олександре Миколайовичу, я вийшов на чудову бязь. Купувати?
– Яка бязь?
– Тканина.
– Нащо вона нам?
– Під держзамовлення. Ми ж солдатикам спіднє шитимемо? Так бязь…
– Держзамовлення ще нема.
– А коли буде, ми не матимемо бязі. Це звичайна драма для завдань подібного роду.
– А ми зможемо пошити з тої бязі щось інше, крім солдатського спіднього?
– О! Бязь таки… Так!
– Купуйте!
– Саша… – А ось і Новаковський! Тільки його сьогодні й не вистачало.
– Слухаю, Ярославе Михайловичу.
– Не знаєш, де Нані?
– …Ні. Домовилися ввечері зідзвонитися.
– Ти… Давай уже… Що завгодно роби, але хай Нані нас урешті… познайомить. Мені ці партизанські ігрища уже…
– Мені теж. Зроблю, Ярославе Михайловичу.
Мобільний вирубив, навкруги – куди спершу бігти? Сарафани, солдатське спіднє, бязь, Нані, Марта, Новаковський… Усе разом назовні полізло, як ті будяки під весняним сонцем. А чуйка є таки. «Новаковський!» – допетрав. Підпис під платіжкою – даєш бязь! І до апартаментів біля цирку.
Нані смажила грінки – дим коромислом. Вікна відчинила, сміялася…
– Проектувати будинки легше…
Вимкнув плитку, підхопив Нані на руки, поніс на все той же розбещений диван.
– Познайом мене зі своїм татом, Нані, – у лоба.
Завмерла.
– Навіщо?
– Якщо ти зважилася переїхати до мене, то спершу… познайом мене з Ярославом Михайловичем. Не думаю, що це нормально… коли дівчина починає жити з хлопцем, а її тато навіть не знає, хто він.
Нані смішно насупила бровки. Задумалася. Макар зиркнув на кохану спантеличено.
– Нані, люба… Є про що думати? – обережно. – Навіщо ми… ховаємося? Не тільки від твого тата. Від усіх… Ти й досі… не віриш мені?
Вона образилася. Вона вперше по-справжньому образилася. Смикнула гострим плечиком.
– Усіх?… їх просто нема тепер, Сашо…
– Безумовно! – Механіка повернуло до звичного сленгу, ніби від того аргументів більше. – Безумовно, сонце! Але рідних… їх треба жаліти… Зробімо це не для нас із тобою. Для твого тата…