– Марто! – грюкнув кулаком у двері. Вихопив мобільний, набрав Мартин номер. Померла чи що? – Марто!
Двері відчинилися несподівано й тихо, ніби самі по собі, без людської руки. Рип – щілина у п'ять сантиметрів. Механік відсахнувся, перелякався якогось біса, застиг. Витягнув шию, насторожено гукнув у ту щілину:
– Сонце…
Сонце й не гикнуло. Макар товкся перед прочиненими дверима – ні туди, ні сюди. Що це? Може… хтось шукав Мартину схованку з компроматом. Не знайшов, Марту прибив, зараз і його… Відступив на крок. Дідько! Треба би… глянути, що там, усередині… Чи – ні? До біса! Геть! А цікавість до дверей штовхає. Струсив страхи, напружився та як дасть носаком по прочиненим дверям – га-ах! Отак! Одним оком гляне, що там, і…
Двері – лясь! З-за дверей:
– Ой, мамо…
Макар ускочив до передпокою, щелепа відпала. За дверима по стіні долу сповзала ошелешена Марта: дві ноги, гіпсу ніц, дебеле тіло напівпрозорим пеньюаром обмотане, а на лобі – ґуля.
– Сонце…
– Сюрприз…
– Удався! – ледь зумів утримати сміх. Насупився. – Новий пеньюар… Ти ж із дому не виходила.
– Хотіла тебе вразити… – з підлоги.
Макар відчув: звична гра волоком тягне варити смердючі чаї, укладати коханку на диван, зривати ідіотський пеньюар, ґвалтувати по-звірячому, ніби й справді захлинається від ревнощів. Здається, у свій перший день без гіпсу Марта готувалася саме до цього. А він… Він би наостанок… не проти, як виявляється.
– Я… – замовк. Далі мало бути – «…ніколи не любив тебе, Марто!»
Марта хтиво всміхнулася з підлоги.
– Йди до мене…
Макар штовхонув вхідні двері. Бац! Закрилися. Стояв над Мартою, метушливо смикав ґудзики на брюках.
– Я…
Вона простягнула до нього руку.
– Поможу… – нявкнула.
Макар відштовхнув Мартину руку, рвучко присів біля неї навпочіпки.
– Значить, так… Нані Новаковська… Ну, ти знаєш! Ми з нею поживемо трохи в твоїй квартирі… біля цирку. Не хочу зараз з'їжджати. Нані там… звикла. І я… А ти… краще забудь мене, Марто. Геть забудь! Нема мене! Бо якщо згадаєш… Я піду до Сердюка… З твоєю розпискою від Токо Моно… Як думаєш – шефові сподобається, що ти знала, як його дружина трахається з тим покидьком, і гроші за мовчання брала? – белькотів, злість розгоралася. – Файна схованка! О! Там багато секретів! Дякую, що й мою розписку зберегла! Я ж тепер тобі нічого не винен? Так? А за квартиру не переймайся. Ми ненадовго. Взимку свою куплю. Тоді і з'їду І нікому не скажу, що пані Марта апартаменти біля цирку має. Отак… Ніби все. Ну, прощавай чи що? Я… любив тебе, Марто!
Підскочив. Гордість золотим дощем – зумів! На Мартуне дивився. До дверей. За всіма законами жанру мав би вилетіти на свіже повітря, розреготатися натхненно і весело – вільний! – розцілувати перехожих дівчат і напоїти всіх алкашів, яких тільки зустріне дорогою. Та долі начхати на жанри.
Крутнув замок, смикнув двері – та ба! Не відчиняються. Матюкнувся.
– Що за фігня?
Ухопився за ручку замка, туди-сюди – мертво. Загарчав, черевиком по дверях.
– Та мать твою…
За годину… смиренний, як вівця, методично колупав замок кухоним ножем, бурчав:
– Блін, що ти собі думаєш, Марто? Ти ж сама живеш! Отак зачинишся, як тоді тебе… визволяти?
Замок клацнув. Двері відчинилися. Механік стояв на порозі утомлений до смерті, ніби не він із замка, а замок із нього душу вийняв. Усміхнувся винувато.
– Вибач… Колись, може, за все віддячу…
– Уже віддячив, – прошепотіла Марта.
Під Макаром завівся білий кінь. Мчав стрімголов – на сонце. І сонце те – не чудернацьке страховище середнього роду, що на нього без сліз неможливо дивитися. Справжнє ясне. Торувало шлях, зігрівало-пестило, дарувало такі надії. І радість. І сміх.
Дідько, Макар сміявся тепер. Голосно, не боючись осудливих поглядів. Як же прекрасно мати під собою білого коня, навіть якщо його не бачить ніхто, крім тебе.
– Мужчино, у вас ширінька розстібнута, – нахабно вигукнуло зелененьке дівча, коли механік врешті вискочив із Мартиного під'їзду під рясний осінній дощ.
– Хочеш? – кинув.
– Пішов ти!
І от тоді-то вперше за останні роки Макар розреготався – аж під ребрами занило.
– Дурепка! – ласкаво. – Коли ще мене тут побачиш?
Примружився – сонце. Йому персонально. Вітер гнав геть.
– Ніколи, – сказав упевнено і відчув під дупою теплий круп сильного коня.
Як же легко жити, коли брехати не треба. Проблеми стають справами, їхня кількість не лякає – надихає. Макар почувався новим потужним танком в оточенні немічних дикунів із кам'яними сокирками. Перепони? Ніяких перепон! Зранку мчав на фабрику, пресував швачок – арбайтен, арбайтен, – а коли набої (читай – аргументи) закінчувалися, чавив їх масою!