– Жах! – розсміялася. У коробочці сяяла дебела чоловіча каблучка білого золота з незграбним чорним каменем. Під каблучкою листівка.
«Сашко! Мій несамовитий Бог! Обожнюю! Кохаю! Жадаю! З днем народження, щастя моє!
– Що це? – прошепотіла.
У кутку листівки приписка – «1 грудня 2009 p.». Звідки ж Нані знати, що передбачлива Марта заздалегідь коханцю подарунок на день народження приготувала? Баклан допоміг, хай йому грець. Ще влітку все товк: «Конфіскат, конфіскат… За копійки біле золото». І чого ж не взяти? Марта і собі тоді цяцьок накупила, і оце Сашкові… Традиційно під холодильником приховала.
Нані жбурнула коробку з гидливим відчаєм. Підхопилася, до дверей. Зупинилася, обернулася до записника, тихо пішла назад. Підняла з підлоги чужі записи.
«Сашкові Макарову: "Кіа Сіїд" – 17900 дол. США; одяг – 5324 дол. США…»
Ну, і далі за текстом… Малий записник упав, підняв немислиму вселенську куряву. Світ задихнувся й помер. Нані закрила долонями вуха, ніби останній жалібний стогін вчорашнього щастя рвав перетинки, притулилася до стіни і закричала так відчайдушно і голосно, що двірник під під'їздом спересердя плюнув, осудливо захитав головою:
– А вам, багатим, чого ридати?!
О дев'ятій ранку Новаковському зателефонував переляканий Боря Рудь.
– Ярославе… Михайловичу, – белькотів. – Нані… Кричить у трубку… Забери… Я уже їду… Я біля Лаври…
Автівка Новаковського саме скніла в заторі біля Південного мосту, та коли Боря Рудь домчав до апартаментів біля цирку, розхристана, ніби з пожежі, Нані уже сиділа у батьківському «кубику». Новаковський мовчав, дихати забув. Дивився на безцінну дитину насторожено, серце ридма від розпачу. Здавалося, скажи він першим хоч слово, Нані вибухне, заллється сльозами, а далі… Не дай Боже, аби повторилося те, що сталося з донькою після смерті Ануки.
Нані раптом здригнулася, торкнулася тремтячою долонею щоки…
– Убий його, тату… – прошепотіла ледь чутно.
Новаковський завмер. Думки в кубло. Так, він не святий. І не лишилося для нього на цьому світі аж нічого святого. Тільки Нані. Заради неї – усіх знищить. Та тільки так, щоби й тінь підозр на нього не впала. Не можна інакше. Для Нані святим має бути. Не покидьком, не сволотою, не вправним ділком – татом. Правильним, міцним, сильним – опора. Він точно знає: смуток минає, а муки совісті… їх ніхто не відміняв, роками кров п'ють, мордують. І отоді доня згадає, як у відчаї забажала чиєїсь смерті, а її тато…
– Ніколи людей не вбивав, – збрехав щиросердно. – Кажуть, це не допомагає…
Видихнув. Обережно обійняв єдину дитину.
– Їдьмо додому…
– За кермо… я, – раптом сказала Нані.
Частина друга
Хто?
У понеділок, тридцятого листопада дві тисячі дев'ятого року, коли формальне сонце останнього осіннього дня долало лише перші сходинки на шляху до неба, брудна, як зараза, «кіа» в'їжджала до столиці. Двигун роздратовано бурчав: тяжко! Задні сидіння завалені тюками зі зразками нових тканин, каталогами, на них пакунок із невагомим білим шовком. Розкішна мрія вартістю понад триста баксів за метр. Механік купив його для Нані. Без натяків на весілля. Білий крокус… Вона зрозуміє…
Порожні вулиці просиналися від руху перших поодиноких авто, густий туман розгойдував меч у руці Батьківщини-Матері, бродячі пси кволо перетинали проїжджу частину з упевненістю пішоходів на смузі, і тільки повсюдні горобці цвірінчали на тій же істеричній ноті, що й завжди.
Механік не відчував утоми. Усміхався розслаблено. Усе клас… Пішольський отримав свій «кеш», на радощах показав нові зразки, Макар затарився – згодиться! – тканини почали відвантажувати, він усю ніч гнав автівку до Києва і думав тільки про те, як огорне Нані невагомим білим шовком, але тепер раптом вирішив спочатку заїхати на фабрику, залишити зразки – однаково до апартаментів проїжджати повз рідну «Есфір». Зупинив автівку навпроти парадного входу фабрики, усміхнувся з прикрістю: ключі від воріт внутрішнього дворика в охоронця Пилипенка, а охоронець Пилипенко, ясна річ, ще тільки очі продирає. Вийшов з автівки, ляснув дверцятами – фініш, приїхав! Ступив крок до фабрики і… очам не повірив. Двері парадного входу були розчинені. Макар не думав – просто рвонув до дверей. Пролетів кілька сходинок, уже вчепився в ручку дверей, коли перед ним виріс суворий мужик років сорока у формі захисного кольору з парадоксальним обличчям горили – квадратна щелепа, глибоко посаджені дитячі наївні очі.
– Доброго ранку. Що ви хотіли?