– Макаров?
– Так…
– Іди за мною.
Глухий коридор – байдужий до криків і голосінь. Сходами вниз. У коробці для посилок є поверхи? Знову коридор – тут двері кращі. Красивіші. Це… щось значить? Запитати? Страшно! Куди його ведуть? Чому ця людина попереду так упевнено йде, не обертається?
Кабінет. Сивий чоловік із погонами майора кладе перед ним папірець.
– Підписуй.
– Що це?
– Що не маєш претензій до дій правоохоронних органів. Чи в тебе є претензії?
– А я…
– Вільний.
– Ні! – вихоплюється.
– Що? – супиться майор.
– Пре… тензій не маю. Ні! – зуби цокотять, калічать слова.
– Підписуй. А свідчення співробітників про протидію правоохоронцям у нас залишаться. Про всяк випадок. Що рота роззявив? Підписуй!
Де? Макар не читатиме дрібний текст на півсторінки. Він… вірить людям у погонах. Людям… Ручку. Дайте ручку. Як нема, він – кров’ю: ніяких претензій.
– Гуляй, красава… І речі свої в чергового забери. Це тобі подарунок від міліції… на день народження…
– Що?…
Майор презирливо супиться: пішов уже!
Дя… дякую! Далі сам. Виходить на поріг відділку міліції так обережно, ніби той замінований. Серце калатає: ніхто не ухопить ззаду за руку? Усе по-справжньому? Він… вільний?…Під густою ялинкою за метр від відділку – журавель. Поправляє нові окуляри на клюві, супиться, мне в руках теку. Ту саму теку, що її намагався вручити Макару схожий на горилу охоронець біля фабрики. Боря помічає Макара раніше, ніж очі механіка звикають до світла дня і він роззирається, ніби вперше бачить білий світ. Рудь суне до нього, приголомшено розглядає побиті руки бранця, синець на всю щоку. Кривиться гидливо.
– Макаров…
Макар здригається. Його кличуть? А-а… Комусь він та й потрібен…
Рудь ніяковіє.
– Поговорити треба. Давай десь сядемо. В кав'ярні! – бурмотить демонстративно нахабно, хоч серце в п'яти. Небитий страшиться битого. Небитий не розуміє, чому битий мовчить.
У кав'ярні поблизу Арсенальної натоплено, як у сільській хаті, – можна топлес каву пити. Журавель витирає спітніле чоло білосніжним носовичком, дратується. Що за фігня?! Чому Макаров мовчить? Так! Вочевидь, йому тепер не позаздриш, але він заслужив… Заслужив свій безумовний крах. Це йому… за Нані! І Боря… не принизиться, не почне першим! Цей покидьок не витримає Бориного гидливого презирливого погляду і сам…
Макар не помічає нервових рухів Рудя, щосили намагається угамувати нестерпне тремтіння. «Як же зимно. Там, усередині», – констатує приголомшено і раптом усвідомлює, що страшенно хоче їсти.
– Макаров… – Боря не втримується. Цвіркає на високій ноті.
– Який сьогодні день? – обриває його Макар.
– Вівторок.
– Число!
– Перше грудня…
– A… Так. Мене вже привітали… – Механік недобро зиркає на Рудя, ніби той усьому вина. Значить, добу просидів? Хіба так? Ціле життя.
– Макаров. Я прийшов не слину тобі підтирати. Ярослав Михайлович…
– Пішов він! Мені менти руки викручували, а він… Нормальний родич!
– Ти божевільний? – Боря шаленіє. – Якби не Новаковський, ти би ще сидів… Ні! Ти би просто сів! Надовго!
– За що?
– За напад на співробітників міліції.
Макар відчуває, як звичайне життя повертається, заповзає під шкіру. Розполохує жахи, і вони ховаються по камерах, по коробках для посилок.
– Хто тир дується на моїй фабриці? – питає хижо. – Знаєш, Рудь?
Боря поправляє окуляри.
– Ти коли з Києва до Ковеля виїхав? Двадцять шостого?
– Ну?…
– Двадцять шостого листопада по обіді на твоїй фабриці були ініційовані збори акціонерів. – Рудь виголошує вирок, ледь стримуючи бурхливу радість.
– Не жартуй так, суко, – спокійно і люто шепоче Макар.
Подається до журавля, тягне до нього руку… Боря встигає відсахнутися. Знизує плечима, дозволяє собі розкіш – посміхається ледь помітно.
– Ти уже не директор, – намагається якомога спокійніше сповістити Макарові вбивчу новину. – І, думаю, не акціонер. Суд підтвердив легітимність зібрання. Певно, реєстр акціонерів уже переписали. Двадцять сьомого представники нового хазяїна провели силове захоплення твоєї… колишньої фабрики. Класична рейдерська схема.