«Працювали би?! – Макар подумки вчепився залізними кігтями у Златину шию. – А не залипне? Суки! Залякали їх… Кому ти триндиш, корово?! Від сорому не знаєш, куди очі подіти! Здали! Отак просто взяли і здали, падли. Поверну фабрику – усіх до одної за поріг викину! Ти мене ще згадаєш, Бубнова!»
– Сашо… А може, борщу? – почув голос Злати. – Чи помився би в мене? Від тебе тхне, вибачай…
Сіпнувся. Зиркнув на швачку недобре.
– Це від тебе тхне, Бубнова. Від вас усіх тхне за кілометр!
Ішов до автівки, матюкався вголос. Злата Бубнова провела колишнього начальника поглядом, спокійно посунула до під'їзду. Є їй за кого душу рвати… За своє.
Макар не кинувся шукати Роберта тої ж миті через просту прикрість – його крутий мобільний тепер радував око міліцейського сержанта чи лейтенанта з-поміж тих, що буцали його ногами біля фабрики.
Потреби зумовлювали плани: купити мобільний, Роберт, по тому… По тому – в залежності від розмови з Робертом. Макар вибрав недорогий «Самсунг» яскравого червоного дівчачого кольору, новий номер до нього, вже зателефонував Роберту, та раптом скинув. Поспіхом набрав Нані. Незнайомий номер… Вона відповість!
– Алло…
Макар розгубився – де ті слова, що вхоплять Нані за душу?
– У мене тут… жовтих тюльпанів до біса! Розгребу і відразу до тебе! – хрипів агресивно, збуджено. – Ти… Хоч ти не зраджуй мене, Нані! Ти почула? Не зраджуй мене! Я без тебе…
Відрубав зв'язок, завмер за кермом «кіа» – Нані-на-ні-на… Підхопив згорток із білосніжним шовком, раптом зарився лицем у коштовну тканину: тер брудне обличчя білим, тремтів. Нані-на-ні-на… Схаменувся. Біле – сіре. Відкинув. Набрав Роберта і попросив Бога тільки про те, щоб язиката Злата не встигла зателефонувати Роберту раніше за нього. Слухавку взяв сам технолог.
– Охоронна фірма «Сігма», – сказав Макар упевнено. – Документи для акціонера ВАТ «Есфір» Василя Роберта. Це ви?
– Я… – прошепотів ошелешений Роберт.
– Маю доставити вам документи під розписку. Диктуйте адресу, – наказав Макар.
Технолог не пручався. За десять хвилин украй збуджений механік стукав у двері Роберта.
– Макаров? – Роберт допетрав, та пізно було.
Механік ухопив технолога за барки, притиснув до стіни у під'їзді. Запитання поставити не встиг. Василь Васильович схлипнув.
– Олександре Миколайовичу, рятуйте! – зарепетував гірко. – Страшно, так страшно! За Оленьку, не за себе… Якби ви тільки знали. То не люди – гієни. Мені погрожують. Я… Я боюся! Вони хочуть з'їсти мене, але перед тим хочуть, щоби я помер…
Макар відпустив Роберта. Що за фігня?! Чому ці кляті падли після всього, що накоїли, плачуться йому, які ті убогі?
– Колися, Роберт, – сказав утомлено. Коротка хвиля бурхливої енергії всередині безславно згасала, поступалася місцем вселенській утомі. їсти… Спати… Хто? їсти… Спати…
– Колися, Роберте. І буде тобі щастя, – повторив глухо.
Технолог не додав до картини жодної нової барви. З усього його безпорадного плачу механік зрозумів головне: Роберт не знає імені справжнього хазяїна і замовника захоплення фабрики. Він контактував з його представниками – консалтинговою компанією, а та вже шаруділа на фабриці, розмахуючи довіреністю від фірми «Ліс».
– Ви… боротиметеся? – з надією запитав технолог.
– Ні, – відказав Макар. – Подякую красно… За те, що обдерли вас, сук продажних!
Хто?! Чому?… І… куди тепер?! Перший день зими наостанок вітає механіка – цілує пронизливим вітром. Уже не хочеться їсти. І спати. Холодно. То не вітер – страшні питання виморожують до кісток: хто, чому і… куди йому тепер? Відповідь одна.
– Марта! Марта знає геть усе!
Макар тягне «кіа» на Русанівку, як ото старий віл важкий віз – його зусиль більше, ніж машини. З-за Мартиних дверей – ані шурхоту. Падає за кермо – до цирку. Він знайде паскудну падлюку ще сьогодні до ночі. Хай тільки не допоможе! У нього козирі… там десь, у Мартиних апартаментах.
Уже перед дверима апартаментів біля цирку – риється у кишені, шукає ключі – плани різко міняються. Завтра… Він знайде Марту завтра, а сьогодні… У ванну, поїсти, упасти й заснути. Уві сні побачити вихід. Вихід завжди є…
Ключі вислизають, беззвучно падають на килимок перед дверима. Нахилятися з біса важко, наче сили щезли.
– Завтра… – клянеться.
Піднімає ключі, намагається вставити у замок, та ключ не лізе. Механік помічає на дверях сліди недавніх слюсарних робіт.