– Замки поміняла? – буцає носаком у двері, труситься. – Сучка! Думаєш, допоможе?!
Двері розчиняються несподівано і безшумно. Марта стоїть стовпом – не здивована, не знічена, – хитає головою, як на похороні:
– Сашенько, Сашенько…
Макар не помічає – схудла, навіть погарнішала. Кидається до Марти, обома руками стискає коханчині зап'ястки.
– Хто?! Ти?!
– Сашенька… – з Мартою щось сталося. Шепоче трагічно й утомлено. Без переляку. Наче зелена жаба, що її придавило камінням, тож кожен рух – тільки такий, щоби на нього вистачило сил.
– Ти! Знаю!
– Ні…
Макар дряпає поглядом коханчині очі й раптом усвідомлює – Марта не бреше.
– Хто?
– Не знаю…
Макар відпускає Мартині зап'ястки, обіймає поривчасто й хижо.
– Допоможи мені! Допоможи, Марто! Ти усе можеш! Я знаю! Треба дізнатися, хто за цим стоїть! Підключити Сердюка, усіх… Ми їх, блін, порвемо! Ти…
– Сашенька…
Це відмова. Макар відштовхує Марту, ногою по дверях – буц! Закрилися.
– Не треба так зі мною! – йде на коханку, тремтить від люті. – Краще давай по-людяному Я ж можу дістати твої розписки, Мата Харі, блін!
Марта відступає у вітальню. Крок за кроком. Посміхається сумно. Макар переступає поріг вітальні, на мить забуває про все. Чорна стеля, запах гару, вигорілий шмат паркету посередині, прямо під люстрою, а при стіні – новенький диван від Зузунага і крісла від Казалі.
– Що тут…
– Нані… Речі твої палила.
Гар виїдає очі, шкребе горло. Макар безпорадно озирається.
– Як… вона дізналася? – питає врешті.
– Подарунок мій для тебе під холодильником знайшла… – каже Марта. – Я заздалегідь купила… Сусіди зателефонували… Що тут горить… Приїхала… Двері навстіж. Одяг твій димить… Посеред кухні каблучка… Листівка моя… Це доля, Сашенько…
– Доля?! – визвіряється. – Тільки не треба мені тут про долю! Як дурна з тими холодильниками! У тебе не вистачає розуму надійнішу схованку знайти?! Доля… Давай! Думай, як мені фабрику повернути, бо Сердюк із тобою валандатися не буде!
– Віддай мої папери…
– А не злипнеться?! Так! Ти… давай… Іди звідси. Мені відпочити треба. Завтра зустрінемося, і щоби ти уже знала…
– За півгодини по мене чоловік приїде.
– Який ще чоловік?
– Законний…
– Блін, ну ти швидка! І хто у нас законний чоловік?
– Генерал Баклан…
– Ну… Це не міняє діла. Хай приходить… Я йому поясню популярно, з ким його обраниця трахалася, як та навіжена! Хочеш, аби вбив?
– Спочатку він уб'є тебе.
Точно! Макар біжить до балкону. Порожньо! Відриває з підлоги дошку, намацує пакунок. Є! Тремтить: хоч би Баклан не з'явився, бо не викрутиться. Навіщо йому менти? Ментів не треба! Біжить до дверей, розмахує пакунком.
– Дірка під підлогою на балконі… Рекомендую! Мало хто здогадається. Я пішов. Завтра зателефоную. Хочеш отримати назад оцю фігню, знайди мені рейдерів! І з Нані поговори! Придумай щось! Ти ж не дурна, сонце! Що хочеш ліпи, але Нані повинна повірити, що ми з тобою тільки колеги. Ясно?!
Салон автівки – останній притулок.
– Ночувати нема де. Круто… – засинає прямо за кермом.
Ляскає себе по щоці. Не можна! Не можна спати в автівці, ще й під Мартиними апартаментами. Як не волоцюжки пограбують, так Баклан придушить. Вмикає двигун. Зараз, зараз… Готель… «Либідь»… Поряд. У нього є гроші. Це доля, що він… прихопив у Ковель Мартині сто тисяч… Уже не сто. Білий шовк. Триста баксів за метр. Десять метрів… Чи трохи більше. Двадцять п'ять штук гривнями Пішольському віддав.
– Сімдесят п'ять… залишилося…
Гальмує біля «Либеді», виходить з автівки, скидає в рюкзак усе цінне – документи, ключі, гроші. Розгублено дивиться на забитий зразками тканин салон: а як розкрадуть за ніч?
– Привіт, покидьку!
Макар не реагує. То не до нього. Його нині вже трахнули. То когось іншого намірилися.
– Макаров, сволота!
Що? Механік повертається на звук.
– Фома? Блін… Ти ще…
– Сука! Мені через тебе місяць безплатно пахати! – Фома суне на Макара, вишкірився, аж зуби назовні. – Я тебе, падло, зарию…
– Фома… Давай… завтра…
– Мені збитків нарахували на п'ять тисяч! Зуб вибили! Сука! Ти ж обіцяв заплатити…
– Так, не сци! Зараз… – Макар витягує з рюкзака упакований банком стосик – Десять тисяч. – Ось… Тут десять… Відрахуй собі п'ять…
Ковтає голодну слину і раптом додає:
– Зачекай! Залиш усе… Можна, я в тебе перекантуюся? І… довезеш мене… до себе? Щось я…
…Патлатому Фомі цікаво: крутить кермо, зиркає на механіка. Брудний, побитий, тхне від нього, як від волоцюги. І спить дивно – як ото мертвий. Ледве дихає.