Мчав, роздмухував вогник на полум'я: фабрику точно перестали охороняти. Судове рішення йому вручили. Певно, на цьому місія «Сігми» вичерпана. Думки виструнчилися у чіткі плани: добути реєстр, перевдягнутися у пристойний одяг, і до Сердюка. Повеселішав:
– Ні, я у цій халепі не сам. Сердюк повинен допомогти.
А та «Сігма» – наче з двожильних. На порозі курив боєць. Холом ступав Горила, розмовляв по мобільному, жестикулював недолуго.
– Тварюки! Коли ж ви відпочиваєте, падли?…
Механік стовбичив неподалік фабрики, товк собі: треба йти геть, та ноги не несли. Не міг відірвати погляду від вікон, думки метушилися: це не кінець, не кінець. Вихід має бути. Якось пробереться, проповзе, просочиться на фабрику… На поріг вийшов Горила, роззирнувся. Макар пригнувся за засніженими кущами, побіг до автівки. Думки підганяли: вихід завжди є. Має бути. Він не в пустелі. Знайдуться люди! Обов'язково допоможуть розібратися. У нього зв'язки! У нього документи! Він сам по собі такий, що його одним ударом з ніг не збити!
І сам не помітив, як відчай поступився місцем упертому оптимістичному твердженню.
У житті повинно відбуватися хоч щось добре, має бути хоч дріб'язок, хоч усмішка випадкового перехожого, аби останній промінчик надії не згас остаточно. Тиждень упертої віри – фабрика моя за законом! – випив механіка до денця, залишив на серці тільки брудну пляму чужого харкотиння.
Першим плюнув Сердюк. Макар підловив колишнього шефа біля його будинку в Царському Селі, коли нардеп був за п'ять кроків од автівки. Не вийшло з реєстром явитися – вирішив без реєстру спробувати.
– Володимире Гнатовичу! Вислухайте мене! – виник нізвідки. Поспішав, плутався. – Ви, певно, не знаєте… Мою фабрику захопили рейдери! Наші з вами плани…
Сердюк вирячив очі, пішов на колишнього помічника.
– Які ще «наші з вами плани»?! Ти хто взагалі такий? Що ще за фабрика? Та я знати нічого не знаю. І тебе не знаю. Слава Богу, звільнив вчасно… Була би мені тепер морока. Давай… Геть звідси! Ще раз побачу – пожалкуєш.
– Але, Володимире Гнатовичу… Якщо плюють на ваших людей, значить, і на вас…
– Що?! Погрожуєш? Мені?!
– Ні, я просто ставлю вас до відома, що людина, на яку ви могли би покластися… у скрутній ситуації… тепер нічим не зможе вас… підтримати. Я думав, ви… це розумієте.
Сердюк зміряв механіка презирливим поглядом.
– У мене не буває скрутних ситуацій, Макаров! Тому що я вчасно виключаю зі свого кола людей, які впевнені, що колись я звернуся до них по допомогу… І тому ведуть себе… як останні козли.
– Але я нічого не зробив! Нічого! Задля вас старався! Щоби фабрика працювала. Прибуток збільшити… А якісь падли… Допоможіть! Володимире Гнатовичу! Допоможіть! Усе віддам, тільки би фабрику повернути.
– І що в тебе є? – скептично скривився Сердюк.
– Фабрика…
– У тебе немає фабрики! – вбив останній цвяшок, пішов до автівки. Кинув через плече: – Зроби так, щоби я про тебе забув.
Механік відчув: помиї ллються прямо на голову. Смикнувся, хотів був крикнути: «Сука! Завтра усі знатимуть, що твоя дружина трахалася з Токо Моно. Ти його вбив?!» Вчасно схаменувся. Дивився, як машина Сердюка виїжджає на Старонаводницьку, захлинався від люті. Нічого, нічого… Радій, старий покидьку. Є проти тебе козир. Зарано діставати. Може, Марта щось дізнається…
Другою плюнула Марта. Просто поміняла номер мобільного, хоч і попередила про те дзвінком.
– Ніколи не дзвони і не шукай мене, Сашо. Це небезпечно не тільки для мене. Якщо мої папери потраплять до… сам знаєш кого… І якщо про це дізнається… генерал… Я змушена буду розповісти про наші стосунки… І тоді тобі… теж доведеться захищатися.
– А мені начхати! І так уже всі знають! Нані знає! Новаковський, певно. Хто вкрав мою фабрику? – гарчав у слухавку Макар. – Ти дізналася?
– Я… спробую, але це – довга історія. Може, за кілька місяців. Після виборів… Я сама зателефоную.
– Що?! З глузду з'їхала? Кожен день простою – збитки! Сьогодні взнай! – кричав, кричав, аж доки не зрозумів: Марта давно відімкнула дзвінок. Сиділа на дивані від Зузунага, крутила в руках мобільний і думала про те, що Нані Новаковська, певно, дуже гонорова панянка, раз і досі нікому не розповіла про листівку й каблучку білого золота… Завтра в апартаменти біля цирку в'їдуть нові квартиранти, квартира на Русанівці теж здана, а сама Марта живе тепер на розі Саксаганського й Горького і демонстративно радісно приймає вітання із законним шлюбом, що сипляться й досі. А що на серці… Того Марта нікому не повідає. Навіть Богові.
Добив Рома Шиллер. Коли Сердюка не було в офісі, Макар потикнувся до Роми з божевільною ідеєю вивідати, що неформальне й ефективне можна вдіяти, коли твоє майно захоплюють рейдери. Шиллєр відмовився розмовляти в офісі, призначив зустріч у дорогому ресторані біля Золотих Воріт, наївся і напився на халяву, вислуховуючи Макарову історію, усміхнувся уїдливо.