– Ну… Тепер розумієш різницю? Геть неважливо, кого ти трахав чи трахаєш! Головне, аби не трахнули тебе!
– Про що це ти, Шиллєре? – Механік ледь стримував лють. – Мені твоя філософія – до сраки карі очі! Що робити? Чи ти просто вирішив повечеряти на халяву?
– Що робити? До суду йти, – сказав Рома і тим, певно, настільки вразив бідолашного механіка, що його аж перекосило від гніву.
Шиллєр розреготався, кинув на стіл серветку, ледь на ноги зіп'явся, побрьохав геть.
– А я з першого дня казав: курка… – хитався, бурмотів собі під ніс.
За тиждень напрацьовані ділові зв'язки у кількості «три» – Сердюк, Шиллєр, Марта – вичерпались. Щоранку Макар прокидався на дивані у хатинці Фоми, їхав до фабрики. Він більше не підходив до порогу, не спілкувався із Горилою, не задавав дурних запитань і не кричав, що фабрика повинна працювати. Стовбичив, як те теля, що мамку загубило, дивився на будівлю і, тільки коли хтось із «Сігми» врешті не витримував, човгав до Макара, зривався і мчав геть.
– Усе. Поїхав дах у хлопця, – сумно констатував Горила. Макар і сам не розумів, що робить. Після відвідин фабрики наступний пункт щоденної програми: набирав номер Нані, слухав довгі гудки, надсилав повідомлення. «Не зраджуй мене». Пробував писати інше, та тільки дратувався, знищував інший текст і знову писав: «Не зраджуй мене». Хтось же повинен був залишитися поряд!
Озирався: при світлі дня, вночі – нікого. Він думав: може, то нічір править. Усім непереливки, та брехати собі сил не вистачало. Бачив: в інших є день, вечір, ніч… Життя. Сердюк не тужить, Шиллєр посміхається, навіть Марта генеральшею стала, а він… Кому він потрібен? Фома? Фома – не рахується. Бухає, пропиває бабло, на Карпати компанію збирає і щовечора пресує механіка дурними розмовами.
– Усе! Я придумав, – верзе. – У тебе є гроші, у мене ідея. Давай! П'ятдесят на п'ятдесят. Бізнес. Кіоск відкриємо. Чи ще якусь лабуду У мене є один чувак знайомий… Він торгівельне місце у підземному переході з усіма документами і дозволами продає за копійки. Давай купимо. Два дні ти торгуватимеш, два дні я…
– Фома, їдь у Карпати!
– Грошей мало лишилося.
– Ще тисячу дам. Вали… А я твою хату постережу.
Наступного дня після від'їзду Фоми – пожалкував. І слова сказати нікому. Щоранку – фабрика, SMS-ка Нані… А далі що? Усі знайомі, малознайомі і ті, до кого можна було постукати від імені Сердюка, сахалися від Макара, як від заразного. Гроші танули. Кмітливий адвокат у приватній юридичній консультації взявся підготувати документи для подання у суд: і півсправи не зробив, запросив такий аванс, що у механіка занило під ребрами.
– Справи про примусове поглинання не дають швидкого результату. Вимагають багато часу і грошей. Ви… готові до великих витрат? – запитав байдужо.
– Готовий, – збрехав без вагань. Заплатив аванс, щоби хоч докричатися, щоби до суду дійшла хоч заява про незаконне захоплення фабрики «Есфір»… Більшого вже не сподівався. Навколо нього вирувало життям велике місто. Просто у ньому тепер не було Сані Макарова. І геть ніхто тим не переймався.
– Мотузка – гидко, – розмірковував цілком серйозно. – Знеболювального купити побільше. Наковтатися, поки Фома з гір не повернувся…
Двадцять п'ятого грудня прокинувся вдосвіта не від нічних жахів чи лаю сусідської вівчарки. Наснився вихід. Макар побачив його ясно і чітко. «Ну? Рейдери? І що? Треба самому стати рейдером. І захопити свою фабрику» – промайнуло, і механік розплющив очі.
– Нормально… – прошепотів нервово. – Продам Марті її папери! І на ці гроші… захоплю фабрику!
Безглузда ідея сотворила диво. Помчав до фабрики. Зупинив автівку просто біля порогу. Вийшов, ляснув дверцятами, пішов до Горили.
– Щось ти сьогодні веселий? – Горила підозріло розглядав вкрай збудженого механіка.
– Дай прикурити! – смикнувся Макар. Усміхнувся. – Дякую…
Відійшов від порогу на метр, дістав мобільний. «Скоро зустрінемося, Нані!» Сунув до автівки, земля під ногами горіла. Кишеню пік аркуш з компроматом на Марту «Іванко – примусове поглинання». І номер мобільного. Його цікавить поглинання! Хай на нього попрацює та Іванка. Він почекає години до дванадцятої, зателефонує тій Іванці і скаже, як колись швачкам, – арбайтен!
О десятій терпіння луснуло. Ухопив мобільний, гарячково набрав номер.
– Слухаю, – почув спокійний чоловічий голос.