– Мені потрібна Іванка, – у лоба.
– Тут немає ніяких Іванок. Це телефон Миколи Іванка, – почув роздратоване.
Психанув: клята Марта!
– Вибачте. Я від Марти, помічниці пана Сердюка, – гарячково видав фразу-пароль. – Справа в тому…
– Що? Знову поглинання? – перебив Іванко.
– Ми можемо зустрітися сьогодні? – спитав якомога спокійніше, хоч губи тремтіли.
– Ну, раз ви від Марти… О другій вас влаштує?
– Безумовно.
– У парку біля Михайлівського, – повідомив пан.
– На свіжому повітрі? – не втримав іронії.
– Як показує досвід, усі попередні розмови краще починати саме так, – менторським тоном повідомив пан Іванко. – Ми чекатимемо на вас біля виходу з фунікулера.
– Ми?…
– Я буду з партнером. Ви упізнаєте нас одразу.
І як не впізнати цих двох? Молоді, у сонцезахисних окулярах, хоч хмари аж сині. З кейсами. Один нагадував святкову розцяцьковану паску для VIP-персон, другий – свічку, яку в цю паску мали би встромити. Разом вони цілком могли би зійти за гей-парочку, що процесом мало відрізнялося від першого варіанту.
– Іванко, – представилася паска.
– Серьожа… – сказала свічка.
– Макаров, – зверхньо повідомив механік.
Паска вказала на найближчу лаву на оглядовому майданчику біля фунікулеру. Змахнули сніг, повсідалися.
– Слухаємо уважно, – почув голос свічки.
– Я… зацікавився однією фабрикою… – обережно почав Макар.
– Об'єкт. Ми кажемо: «об'єкт», – сказав Іванко.
– Серйозно? Ну, і скільки «об'єктів» з вашою допомогою змінили власників? Мене цікавить ділова репутація людей, з якими я наважуюся… на непросту справу.
– Одинадцять успішних поглинань.
– Рейдерських атак? – уточнив механік.
– Ми не користуємося вульгарним сленгом. Ми кажемо: «недружнє поглинання». У нас – одинадцять успішних поглинань. За останній рік. Усе законно і легально. Ми не працюємо за «кривими» схемами. Невже пані Марта не говорила вам? – похвалилася паска.
– Білі й пухнасті?
– Точно, – здивовано відповіла паска. – Можемо довідку показати.
– Ліцензію на вбивство?
Парочка перезирнулася.
– Пане Макаров. Ви не схожі на серйозного замовника, – сказав Серьожа.
– Ще й як схожий! – агресивно відповів механік. – Давайте! По суті, детально і з цифрами. Для мене ця справа нова. Хочу зрозуміти… перспективи.
Паска кивнула.
– Як правило, ми розбиваємо операцію на п'ять етапів. Спочатку досліджуємо об'єкт.
– У першу чергу, його здатність захищатися, – пояснив Серьожа.
– А якщо в хазяїна об'єкту надійний дах? – запитав Макар.
– Тоді складаємо схему нейтралізації всіх, хто намагатиметься захистити об'єкт, – роз'яснив Серьожа. – Непробивних практично не існує. У кожного є… скелети в шафі.
Іванко кивнув:
– Так. Наступні етапи найбільш витратні – організація і проведення захоплення. Тариф загальновідомий. Підраховуємо натуральні витрати, помножуємо на три. За досвідом знаємо – в середньому виходимо на півтора мільйона. Доларів. Не враховуючи попереднього «зажахування».
– Зажахування? – перепитав механік.
– Негативний розголос у пресі щодо об'єкта. Чи, наприклад, відкриття карної справи проти його хазяїна… Бажано за зловживання і розповсюдження наркотиків, протидію міліції чи розбещення неповнолітніх… Публіка це любить.
Макар відчув: ще слово, і його знудить. Брудні. Мамо рідна, які ж брудні й вонючі!
– Що… далі? – процідив.
– Далі? – паска всміхнулася. – А далі – «винос тіла». Ви створюєте паралельний орган управління і встановлюєте фізичний контроль над об'єктом.
– …І перед вами просте, як зад макаки, завдання, – сказав Серьожа. – Зайти на об'єкт і втриматись.
Зайти й утриматись
Дні минають, дарують лише божевілля. Третій тиждень Макар не виходить із хатинки на Новоросійській. Новий рік – а от і дві тисячі десятий, Різдво, скоро вибори, трясця їм, Фома загубився в горах… Макар забув, коли писав Нані. Прости, Нані! Стіни виймають душу! Та й про що писати? Справа не в Марті. Марта – фігня! Він сам тепер інший, геть не такий, якого ти знала, Нані, і він новий – злиденний, побитий, принижений і безсилий – тобі не пара. Доля?
Перед очима Іванко й Серьожа. Скоти! Півтора мільйона за те, щоби повернутися на власну фабрику! Значить, це робиться саме так. Де взяти півтора лимона? У Марти немає таких грошей! Можна й не рипатися. А у нього скоро на шматок хліба не стане… Дах їде…
Тоді, у парку біля фунікулера, він довго теревенив з консультантами з несподіваного розору. Випитував деталі, намагався усвідомити строки.
– Операція забере півроку, якщо хочете без проблем з прокуратурою і ментами, – убив Іванко.