Добір проводитиметься в п'ятницю, 15 січня 2010 року, у будинку культури біля кінцевої зупинки маршрутних таксі.
Дивне оголошення з'явилося на стовпах у районі ДВРЗ у четвер по обіді. У Макара не було плану. Тільки ідея і уривки спогадів з американських трилерів.
Багатодітна мати Зіна Мандрик, тридцятип'ятирічна молодуха з-поміж тих, які чоловіків обіймають так, що тим аж паморочиться, завжди вивчала оголошення, розвішані на стовпах, бо колись, років десять тому, вона, отак випадково, відірвала від подібного оголошення клаптик паперу з номером телефону і знайшла роботу, яка харчувала сім'ю до цього часу, – клеїла конверти за копійки. Зіна ще тоді побачила перспективу і не помилилася: діти підросли, стали вправними домашніми конвертосклеювачами, звільнили мамі час інше ярмо шукати. Шестеро – не один, тож Зінин день починався о п'ятій ранку. Готувала дітям сніданок, вихором до банку, де до восьмої підлога мала блищати, потім спішила на базар, де з ятки торгувала господарською дріботою позмінно з товаркою. Опісля й уже до ночі мила посуд у занюханій кафешці за три копійки і торби з недоїдками. Олів'є з дешевим майонезом – кожен день на столі, хай би йому грець!
Того четверга в ятці поралася товарка, тож зранку Зіна вимила підлогу в банку і поїхала на Дарницький ринок, де продукти найдешевші в столиці, вторгувала свіжої риби, картоплі підкупила, цукру й гречки – мала що на горбі тягти. До зупинки трамваю на Алма-Атинській торби в руках доперла – економила. Щоби вже без пересадок. Доїхала до свого дому на ДВРЗ, і перше, що побачила, – кількох молодиків із тих, у кого в одній руці вічно цигарка, у другій пиво, а кеба відпочиває. Реготали біля стовпа з оголошеннями, підстрибували, намагалися дотягнутися до аркушу паперу. А той височенько на вітру тріпотів.
– Розвод для лохів! – верещав один з молодиків. – Не, я серйозно. Сто баксів за добу?… Вася, ти віриш?
Зіна почула головне – сто баксів за добу.
– Ану… – протаранила молодиків, стала біля стовпа, легким рухом – немала на зріст – зірвала оголошення.
Пробігла очима, мовчки згорнула аркуш, поклала до торби, посунула геть.
– Е, тітко! Що за понти? А може, ми теж… – почула за спиною.
Озирнулася, розшматувала молодиків презирливим поглядом.
– А ви неповнолітні…
Сто баксів. За добу! Ось те натхнення: перла важкі торби, ніби вони не картоплею й гречкою – пір'ям набиті.
– Оце фарт, оце фарт, – щастю не вірила.
На подвір'ї старого будинку зі шлакобетону – сиплеться, холера, хоч Зіна його щороку підмазує, – у кучугурі двійко чотирирічних Зіниних синів Аркашка і Пашка билися пластмасовими шаблюками. Зіна насупилася.
– Тьомка! – гаркнула.
З дому визирнув худющий підліток років п'ятнадцяти з гітарою.
– Чому малі тут самі вовтузяться? – суворо йому – Кому було сказано, слідкуй, бо ще очі одне одному повиколюють?! Я задля чого тобі дозволила до школи не йти? Аби ти за малими не дивився? А ти одне на своїй гітарі бренькаєш!
– Я слідкував…
– Слідкував він…
Зіна загнала малечу до хати, присіла на кухні біля столу, розгорнула оголошення й тепер уже уважно перечитала його знову. Задумалася.
– Тьомо… – гукнула старшого сина. – А йди до мене.
Разом з Тьомкою до мами прибилися й малі. Кричали наввипередки.
– А Тьомка з картоплі м'ясо виїв! Геть усе виїв!
– Я росту, – буркнув Тьомка.
Зіна зітхнула.
– Тьомо… А дівчата ще зі школи не поверталися?
– Ні…
– Тьомо… А скажи, синку. З нашої банди хтось змахує на повнолітніх?
Тьомка знизав плечима.
– Тільки я…
Зіна скептично усміхнулася.
– Ну звісно… Якщо очі заплющити… – На сина уважно глянула. – Ти собі, Тьомо, на завтра нічого не плануй. Працюватимемо. Заручниками.
– У мене гітара! – обурився Тьомка.
– Мамо, заручників убивають, – значущо сказав малий Аркашка.
– Хай тільки спробують, – спокійно відказала Зіна.
Аркашка кивнув, простягнув Тьомці пластмасову шаблю.
– Тьомо! На! Порубаєш усіх… на олів'є.
Тьомка зиркнув на матір ображено.
– Мамо! Якщо я пропускатиму уроки, ніколи не навчуся на гітарі грати!
– Тьомо, якщо ми не заробимо на твої уроки, ти точно не навчишся грати на гітарі, – відрізала Зіна. Нагадала: – Щоби завтра вдома був.
У ніч проти доленосної п'ятниці Макарові не спалося, хоч як він умовляв себе заснути, щоби набратися сил. Дурні думки полишили голову, розповзлися тілом – нервово рухали руками, шарпали серце. Завтра! Уже завтра він повернеться… Заплатить найманій армії, захопить фабрику. Заплатить? Підхопився з дивана. До грошей. Скільки лишилося?