Геракл Генрихович Пустовоєв у заручники збирався, як на місію вселенського масштабу. Надяг єдину вихідну сорочку – білу з високим комірцем. Причепив метелик у горошок. Прокрутився у широких – схуд чи як? – чорних брюках.
– Люсі! – завередував. – Де мій шкіряний ремінь?!
Люся стояла біля столу, прасувала зім'яті аркуші Гераклового рукопису, підозріло зиркала на натхненного чоловіка.
– У шафі!
– То дай!
– То візьми! – відповіла насторожено. Гніватися не сміла: а що, коли старий не бреше і завтра надвечір принесе додому сотню?
Геракл упав у крісло, підкотив потьмянілі очі.
– Що ти зі мною робиш, зміюко?! Ти хочеш, щоби я спізнився? Ти хочеш, щоби щедрий грант дістався не мені?! Іншому? Невдячна корово! Ти стільки років грілася біля вогню мого генію! Ти…
Люся спересердя плюнула прямо на килимок, відсунула праску, дістала з шафи шкіряний ремінець, щосили кинула в літератора.
– А щоб тебе… Уже він і встати не може! Усе йому подавай!
– А ти як хотіла?! Біля генія завжди є такі…
– Які? – Люся почервоніла, а це вже не віщувало літератору ніякого добра. Ще спізниться, поки від фурії відбиватиметься!
– Добрі помічниці… Музи… Зірки яснії…
– A… – Люсю попустило. Присіла на стілець навпроти письменника.
– Геро! Ти ж мені дивись! Щоби ні копійки не витратив! – сказала з упевненою погрозою.
– Мені час, Люсі! Поцілуй мене на прощання! – Літератор підвівся, відважно зиркнув на насторожену дружину. – Аривідерчі, нещасна! Тужи за мною…
Люся здивовано вигнула брову: здурів? Цьомкнула літератора в третє око.
– Іди вже, Геро, – відповіла стримано.
Геракл Генрихович Пустовоєв вилетів із дому на крилах мрії про безбідну щасливу старість у власному просторому домі на березі річки під лісом, де справжнє коров'яче молоко щоранку йому приноситиме пишна та смиренна доярка з лицем Лаури і, поки він питиме, обливатиметься сльозами над його романом і приголомшено шепотітиме: «Геракле… Ви – геній!»
Загальмував на зупинці маршрутки, розчахнув пожмакане пальто так, щоби виднівся гарний метелик на худій шиї, роззирнувся хоробро. А-а, кляті людці! Не знаєте, куди оце просто зараз поспішає Геракл Генрихович Пустовоєв?! А він… Сам! Без страху! Виступає на бій проти…
– Літераторе! Ну ти й вирядився! – почув за спиною.
Озирнувся: на нього з гидкою, образливою, гнітючою посмішкою дивися гидкий, нікчемний і, певно, неписьменний Костя Шнуровський, бо, якби оце бидло уміло читати, воно би давно прочитало журнал «Жовтень» за жовтень тисяча дев'ятсот дев'яностого, а тоді би навряд чи дозволило собі оце «вирядився»… А сам? Куца курточка з ненашенським написом на грудях, спортивки, худі черевики. Хіба в такому вигляді можна нести високе звання заручника долі?! «Долі?» – здивувався літератор власним думкам. У той же час заспокоїв себе: він довіряв власній інтуїції і підсвідомості. Якщо промайнуло – «заручники долі», отож, так і є. За все життя інтуїція підвела його лише раз – коли він захопився сільгосптематикою. Але ж оті трактори, доярки… М-м…
Схаменувся.
– А! Це ви, – пхикнув роздратовано. Оце нещастя тільки-но своїм недоречним вигуком розбило його прекрасні мрії. Літератор дуже засмутився.
– Поїхали? Онде маршрутка… – спокійно сказав Костя.
Літератору дуже хотілося доїхати до місця зустрічі без супроводу. Трусився би в маршрутці, розраджував себе красними фантазіями, та відкараскатись від Кості приводу не знайшов. Фантазії не вистачило.
– Я сам платитиму за себе! – повідомив зверхньо.
– Можеш і за мене заплатити, – усміхнувся Костя. – Я не проти.
Маршрутку підкидувало на роздовбаних столичних шляхах. Геракл Генрихович Пустовоєв увіп'явся поглядом у вікно, вдавав, що не знає оту сволоту в ідіотській курточці, що примостилася поряд.
Костя штовхонув літератора.
– Що?! – смикнувся Пустовоєв.
– Геракле! В тебе є вимоги? – спитав Костя.
– Вимог немає. Є палкі бажання, – бундючно відповів літератор.
– Тому й живеш у гівні, – спокійно констатував алкаш. Увіп'явся поглядом у лобове скло маршрутки і так сидів – недвижно, аж поки маршрутка не зупинилася на бульварі Лесі Українки, де найманцям слід було виходити.
Макара притягло до фабрики близько дев'ятої. Автівку залишив далеченько – аж біля Лаври. Закинув рюкзак на плечі, озирнувся у бік лаврських маківок, невміло перехрестився, посунув у бік Генеральної прокуратури.