– До мене! – прошепотів люто.
Обережно дістав з рюкзака порізану на метрові відрізки мотузку. Ухопив літератора, заходився зв'язувати йому руки.
– Пане Макаре! Матір Божа! Що відбувається?! – Пустовоєв би знепритомнів, якби так сильно не боявся померти і не дізнатися: за що?!
– Геракле! Ти коли-небудь бачив вільних заручників? – пошепки запитав Макар.
– Ні…
– От! Гра починається! Не пручайся, мать твою…
– A! To ми граємо! Це всього лише гра… – підтримав сам себе літератор, що з зав'язаними за спиною руками став схожим на старого поневоленого лебедя.
Вова і Костя не пручалися. Спокійно підставили руки. Вова тільки попросив пошепки:
– Обережно з рюкзаком моїм…
Макар тільки тепер звернув увагу – за спиною хлопця невеликий, набитий рюкзак.
– Що там?
– Камера…
– Яка ще камера?
– Фотокамера.
– На фіга?
– А хіба не можна було? Я думав…
– Потім! – шикнув Макар.
Міцніше затягнув мотузку на зап'ястках хлопця.
Застиг. Прислухався.
– Куме! – почув від холу. – Привіт! Що?… А, нічого! Усе тихо. За годинку закімарю до ранку, а там – зміна. Чуєш! Я чого телефоную. Давно не рибалили. Може, зберемося?
Голос був високий, майже жіночий. Не Горила. Макар пам'ятав густий голос командира з квадратною щелепою… Отже, пузатий. «Буде тобі риба! Ти смаж…» – визвірився.
Глянув на заручників.
– Ходімо… – прошепотів. – Тільки тихо. Якщо оті поци в холі почують нас раніше, ніж ми їх побачимо, – гри не буде.
– І грошей? – обережно поцікавився літератор.
Макар кивнув. Ухопив в одну руку точну копію «Макарова», в другу мисливський ніж. Рюкзак на спину. Першим обережно пішов коридором.
Він устиг ступити не більше десяти кроків. Порівнявся з дверима жіночого туалету, причаївся намить – заспокоїтися, зосередитися, бо та точна копія «Макарова» трусилася разом з рукою. Видихнув.
Вдихнути не встиг – трах! Двері жіночого туалету раптом з шумом розчахнулися. Макар ледь не впав. Охоронців не двоє? Більше? Відсахнувся, і щелепа відвалилася: перед ним стояла Зіна. Спокійно зміряла поглядом ошелешеного роботодавця.
– Ти… що… – тільки й зміг прошепотіти Макар.
– Спокійно, командире, – відшепотіла Зіна. – Такі справи… Раніше приїхала. Чекала, чекала, ледь не усцялася. Пішла шукати, де би… теє… Сюди попросилася. Пустили. А ви чого тут? Ми що, тут працюємо?
Від холу в бік коридору важкі кроки.
– Жіночко! Ви ще довго?
Горила! Він ішов до туалету.
Блискучий, ефективний, неймовірний і карколомний, стовідсотковий план звалився на голову механіка разом із Зіною. Доля! Оті троє покидьків із зв'язаними руками – то маячня! Вони схожі не на заручників, а на співучасників. А от Зіна… Горила і пузатий бачили жінку, яка просто попросилася у туалет, а тепер… Вони мають розгубитися, відчувати себе винними за те, що вона…
Уже не ховався. Ухопив Зіну за шию, приставив до скроні пістолет-запальничку Тої ж миті з холу в освітлений коридор увійшли Горила і пузатий.
– Не треба було пускати… – Пузатий не договорив. Побачив Макара й компанію. Застиг. – Йо-пе-ре-се-те!
Горила імпульсивно потягся до кобури. Макар закричав і смикнувся: до Зіниної шиї ніж, «Макарова» – на Горилу.
– Стояти! – горлав люто. – Грохну і тебе, і тітку на хер! Зброю на підлогу! Лицем до стіни!
Пузатий у камуфляжі надто поспішно виконав вимогу. Тремтячими руками дістав з кобури пістолет, жбурнув до Макара. Горила зміряв його презирливим поглядом, повільно вийняв з кобури зброю, поклав на підлогу, буцнув важким чоботом – пістолет відлетів до механіка.
– А я тебе жалів, падло!
– А я тебе не пожалію, козел! – з веселою злістю крикнув Макар. – До стіни! Мордами в стіну, руки назад!
Охоронці прилипли до стіни. Макар відскочив від переляканої Зіни, люто зиркнув на ошелешених заручників.
– Стояти, суки, й не смикатися, бо…
Похапав з підлоги зброю охоронців. Закричав: