– Я, бля… – аргументовано відрізав командир. Додав: – Ваня Корбут із Потаповим точно до батарей прикуті.
Відірвався від бінокля.
– Покидьки не знають, що ми уже тут… Інакше би світло не вмикали, козли. Хочуть, суки, щоби ми по заручниках…
– Ми ж – охоронна структура. У разі надзвичайної події ми не маємо права самостійно… без правоохоронців… – нагадав безвусий.
– А хто, бля, знає, що тут надзвичайна подія? – запитав командир. – Поки ніхто не стрельнув… Самі розберемося.
Вусань на мить задумався, жестом наказав кирпатому підповзти ближче.
– Передай по ланцюгу! Наказ – затаїтися і до моєї команди не видавати нашої присутності.
– Зрозумів!
– І ще скажи: Ваню Корбута вбили… Хай хлопці озвіріють…
На протилежному кінці ланцюга наказ вусаня останнім вислухав міцний чоловік років тридцяти зі шрамом від різаної рани на шиї.
– Ваню?… – закліпав, різким рухом змахнув сльозу загарчав, і та сльоза враз стала наче крапля окропу, що вилетіла з бурхливого кипіння. Учепився поглядом у будівлю: скільки вас, підари?! Певно, немало. Спеціально світло врубили? Демонструєте, що заручників у вас до хріна?! А ми тут уже всі й обісцялися!
Макар повернувся в хол хвилин за десять після того, як навколо фабрики важкою ненавистю задихали «сігмівці». Волік за шию голий жіночий манекен. Кинув посеред холу. Сказав похмуро:
– Один заручник… зайвий!
Літератор зойкнув.
– Що… Що значить «зайвий»? Ми не зайві! Ми – за контрактом! Костю! Благаю! Поговоріть із паном терористом! Це ж неподобство! Він не сміє!
– Життя – багно, – сказав Костя.
– Письменнику, заглухни! – крикнула Зіна. – Осточортів!
– А що це ти з ляльками тягаєшся? – запитав механіка Горила. – Барикади з них набудував?
– Йолоп ти, йолоп тупий! – беззлобно й утомлено відповів Макар. – Я їх попід вікнами порозставляв. Твої друзі причвалають над ранок, глянуть у вікна – заручників до дідька. Крізь портьєри ж не видно, що ті заручники пластмасові. Розумно?
– Круто, – похмуро визнав Горила, глянув механіку у вічі. – Курити хочу! Останню сигарету навіть перед електричним стільцем дають.
Макар дістав із кишені цигарку, тицьнув Горилі в зуби.
– Кури! Ти ще непоганий вигляд маєш.
Утомлено всівся у крісло навпроти «сігмівця». Хай мордоворот покурить, і Макар врешті піде до свого кабінету. Копія реєстру має бути під диваном. На неї вся надія.
– Мені твою цигарку обсмоктувати чи вогню даси? – почув густий голос Горили.
– Як тебе звати, людино? – спитав холодно.
– Пане Макар! Дозвольте! – стрепенувся літератор. – У товариша військового прекрасне ім'я – Іван.
– А ви вже й познайомитися встигли?
– Блін, та дайте людині вогню! – психонула Зіна.
– Нащо курити? Життя і так багно! – спокійно сказав Костя.
Макар усміхнувся – дурні люди! – дістав із кишені точну копію «Макарова», жбурнув Горилі.
– Кури, Ваню!
Горила дотягнувся до пістолета-запальнички, підхопив закутими в наручники руками, підніс до цигарки, раптом напружився, виплюнув цигарку – тьху!
– Це не запальничка, падла! Руки! – спрямував на Макара зброю.
Макар відчув – кров залишає тіло. Ще немає в тілі дірки від стріляної рани, ще надії бісяться в голові, малюють версії жахливої перемоги, а кров – геть! Задихнувся: як просто… Зиркнув на пояс: що ж це він? Переплутав? Кинув Вані Горилі справжню зброю замість точної її копії? Яка фігня? Ну чому він не викинув ту запальничку геть? Чому?
Горила відслідкував погляд механіка.
– І не думай… Уб'ю!
Уб'є? А Макар хіба є?! Визвірився, зірвався з крісла. Став посеред холу.
– Вбивай, мать твою! Мені насрати!
– Добре…
Літератор закричав, закрив очі долонями.
– Матір Божа! Кров! Кров… Відпустіть мене! Ви не смієте робити мене свідком… У мене надто витончена душа… Я…
Горила прицілився і спокійно натиснув на курок. Клац! Замість «ба-бах!» затвор клацнув у мертвій тиші. Горила здивовано зиркнув на зброю, знову натиснув курок. Клац!
Макар закричав. Гарячково вихопив із кишень пістолети – на охоронця.
– Не фарт? Не фарт? – як навіжений.
Горила, здається, геть не помічав Макарового біснування. Обернувся до пузатого.
– Потапов, мать твою! Де набої?
– У столі… – Пузатий Потапов зіщулився від жаху.
– Козел! – Горила плюнув у бік Потапова, кинув пістолет на підлогу, застиг при стіні.
Макар буцнув Горилу ногою.
– Перевіряємо?
Підняв над головою праву руку зі зброєю, натиснув на курок – ба-бах! Штукатурка зі стелі посипалася.