– Йому гроші потрібні… – зметикувала мудра Зіна. – Багато грошей, аби вирвати свою фабрику з чужих лап. А грошей у нього, думаю, дуля з маком.
– Панове! – Літератор Пустовоєв смикнувся, задер голову і став схожим на пам'ятник цирковому дельфіну, що йому на ніс м'ячик кидають. – Панове… Я прийняв доленосне рішення. Я… віддам свої сто доларів панові терористу!
– Життя – багно. Гроші щастю не товариш. Віддай і мої сто баксів, Геракле.
– Е, розтринділися вони! – засмутилася Зіна. – Хай спочатку заплатить!
– Про що ви мелете, придурки?! – уїдливо розсміявся Потапов. – Вам усім строк світить!
Пустовоєв не втримав пози, ляснув щелепою об підлогу.
– Що?! Що ви сказали? Строк? Який строк?
– Ви – співучасники! Ви за бабло погодилися…
– Матір Божа! Бог свідок – мене насильно затягли! – верескнув Пустовоєв.
– А ти, тітко, головна співучасниця. – Пузатий недобре зиркнув на Зіну – Приперлася ніби в туалет, а сама – під ствол!
– Під запальничку, ідіот! – Зіна обернулася до Потапова, роздивлялась уважно, ніби прагла запам'ятати так ясно, щоб уже як де перестріне, так не помилитися.
– Душа болить… – сказав Костя.
– Е, ти ще! – психонула Зіна. – Дати тобі п'ятдесят грамів, одразу заспіває твоя душа.
– Люди! Нащо сваритеся? Нам би живими звідси вибратися… – подав голос Вова.
– Це навряд… – сказав Горила.
– Чому?
– Ми охоронна структура. У нас обмеження. Ми просто так стріляти не маємо права. Хтось із наших проколовся… Тепер, певно, уже менти знають… Усі знають, кому треба. А менти… вони не розбиратимуть. Усіх покладуть.
На підлозі ворухнувся Макар. Спробував підвестися, завалився.
– Та розв'яжіть же мені руки хто-небудь! Він же кров'ю зійде! – так голосно і відчайдушно крикнула Зіна, що механік смикнувся, напружився, сів.
– Усе кльово… Зараз…
– Сашка! Олександр ти Миколайович! Дітьми клянуся – не втечу й інших не розв'яжу. Давай допоможу…
Горила насупився.
– Аптечка в столі, – сказав.
Макар сперся на Пустовоєва скривавленими руками – залишив на білій сорочці літератора червоні плями. Підвівся. Дошкандибав до Зіни.
– Ти ж… Я тобі вірю…
– Щоб я здохла! – запевнила Зіна.
В аптечці знайшлося усе для надання невідкладної допомоги. Зіна промила перекисом рану на плечі механіка, наклала пов'язку забинтувала міцно.
– Тобі би поїсти…
– У холодильнику… – сказав Горила.
– А можна я теж з'їм чогось… нешкідливого для шлунка? – попросив Пустовоєв.
– А я пити хочу – сказав Вова.
– А я випити… – висунув вимогу Костя.
За хвилину Зіна приперла з холодильника, що стояв у невеличкій кімнаті, переобладнаній на кухоньку, наїдків і напоїв на армію.
– Обжилися тут… – тихо-люто пробурмотів Макар.
Зіна націдила в пластикове горня горілки, змусила механіка випити.
– Давай, давай… Не зашкодить! А тепер їж!
Поки пан терорист ошелешено жував окраєць хліба, устигла тицьнути по бутерброду кожному. А Кості налила…
– Пий, заразо!
Макар дивився на заручників, душу огортала безмежна любов милосердна. Не сам… Не один!
– Пане Макаре. Перепрошую, – почув голос літератора. – Ви нас уб'єте?
– Безумовно, – на автоматі.
Устав. Реєстр. Нарешті треба знайти реєстр, інакше вся забава – коту під хвіст.
– Зіно! А ти їла?
– Я потім…
– Вона собі в пакет понаскладала, – видав Зіну пузатий.
– Дітям… Гостинчик, – пояснила Макарові Зіна. – Коли вони ще ту сьомгу скуштують…
Макар кивнув, посунув з холу.
– Ей! Командире! І не зв'яжеш мене? – гукнула йому Зіна.
– Я тобі вірю…
– Правильно. Зіна не підведе!
Макар вийшов із холу в довгий, як кишка, коридор, попрямував до свого кабінету. Чи вистачить сил диван відсунути?… У холі репетував Пустовоєв.
– Матір Божа! Ви чули? Він нас повбиває! А я ще хотів віддати пану терористу свої сто доларів!
– Старий сучок! У тебе немає ста доларів! – набундючилася Зіна.
– Крута історія… – сказав Вова. – Як виживемо, відомим стану. Тільки би цього Макарова хворим не визнали. Тоді сенсації не буде.
– А що, коли він справді божевільний? – захвилювалася Зіна.
– Шкода, – буркнув пузатий Потапов. – Шизиків не судять.
– У нього просто болить душа, – сумно всміхнувся розслаблений Костя.
– Коли ж він заплатить? – зітхнула Зіна.
Горила глянув на жінку уважно.
– Зіно! Розв'яжи!
– Е! Ти чого?! Сиди собі, охоронець довбаний!
– Розв'яжи. Тобі зарахується…
– Ну! Розв'яжу! І що далі?
– Нейтралізуємо… хлопця.