– Слава Богу, не убив козла… – тільки й порадувався Новаковський, бо геть не міг зрозуміти, що в дитини на душі. Як тепер ставиться вона до білявого? Ненавидить, зневажає, гидує ним чи… страждає безмірно і любить? Не знав! Не впускала удушу. І він не міг ляпнути щось на кшталт «забудь його, доню» чи «ти ще думаєш про цю тварюку?! Дарма!». Не нашкодити. Понад усе Ярослав Михайлович Новаковський боявся нашкодити рідній дитині.
– Ну… І як ти це зрозуміла? – пробурмотів.
– Мама наснилася…
– Мені мама щоночі сниться… – відповів обережно, зиркнув на стіну, де знову висів портрет Ануки, перевів погляд на єдину доньку. – Хочеш зустрітися з ним?
– Ні. З друзями-архітекторами зідзвонилася… Зараз прийдуть до мене у бюро. Хочу порадитися, як дім перебудовувати.
– То, може, мама тобі на те й наснилася… – закинув гачок тато. – Певно, хоче, щоби ти перебудувала…
Нані знизала плечима, побігла на зустріч із такими ж недосвідченими, як сама, гоноровими друзями-однокурсниками, що гордо йменували себе архітекторами. Новаковський ухопив слухавку, зателефонував начальнику власної охорони.
– Про Макарова щось чути?
– Нічого, – відповів охоронець. – Давно ніде не з'являвся. Щось трапилося?
– Краще, щоби не трапилося, – відповів Новаковський і поклав слухавку.
Коли пролунав нічний дзвінок, заздалегідь знав: зараз почує про Макарова. Не здивувався: цей день мав закінчитися незвичайно. Анука, виходить, не тільки Нані попередила, а і його… Але коли вислухав коротке повідомлення про нічну забаву механіка, аж почервонів од прикрощів.
– Що?! Ти з глузду з'їхав? – гаркнув на підлеглого.
– Я чого телефоную, Ярославе Михайловичу. – Начальник охорони пропустив повз вуха грубощі шефа. – Макаров цей… Ви ж розумієте – менти не чекатимуть. Завалять там усіх на фіг по-швидкому Будівля ж не на околиці. Поряд із Генеральною прокуратурою. У неділю вибори. Нікому не хочеться, щоби назавтра вся преса, політики та інша голота кричали про повернення дев'яностих…
– Ну, то й нехай… – і закляк.
На порозі закритої тераси стояла Нані.
– Зачекай! – гаркнув охоронцю у слухавку. Прикрив її долонею. – Чого не спиш, доню?
– Врятуй його, тату… – сказала Нані.
О пів на третю ночі менти, «сігмівці» і нажахані чиновники різного рівня ошелешено зиркали на Ярослава Михайловича Новаковського, що він стояв напроти фабрики, чорний, як той диявол. І що тут робить? Запитати в лоба не сміли: надто велике цабе. Поряд із Новаковським тремтів Боря Рудь, байдуже позіхав Рома Шиллер. Ще дорогою до фабрики Новаковський висмикнув з ліжка Рудя, наказав зателефонувати і Сердюкові: хай приєднується, мать його так! Хай дивиться, що його колишній помічник витворяє. Та Сердюк не приїхав. Шиллєра прислав, сука!
– Ну? – Новаковський недобро зиркнув на Шиллєра. – І що Сердюк велів мені передати?
Рома смикнувся, зиркнув на ментів-чиновників-«сігмівців».
– Відійдемо?
Відійшли до рогу.
– Володимир Гнатович певен: немає жодного ланцюжка, який пов'язує вас і його з оцим… об'єктом, – сказав Рома. – Ну, працював колись Макаров у Сердюка. Ну, брала його фабрика участь у тендері на держзамовлення… І що? Сердюк давно його здихався. Держзамовлення теж, слава Богу, в надійних руках. Володимир Гнатович уважає, що ні йому, ні вам не варто тут… світитися. Хай менти розбираються. Володимир Гнатович взагалі не розуміє, чому вас так стривожила ця прикра подія. Ну, завалять цього Макарова. Навіть краще, коли завалять. Що – хіба вперше помічника народного депутата завалюють? Стільки нечисті прослизає… Вагомий аргумент.
– Краще? Мабуть… – Новаковський примружився, глянув на захоплену будівлю. Чогось таким слимаком йому той білявий здавався, а він, бач… Як донька в ньому характер розгледіла?… Хай його завалять? «Урятуй» – сказала Нані.
– Їхали би ви додому, Ярославе Михайловичу, – почув Ромни голос.
– Ти мені тут поради не роздавай, – відказав хижо. – Сам їдь, а я хочу зрозуміти, як менти діятимуть.
– Ну… Бог у поміч. – Рома позіхнув, поплентався геть.
Новаковський гукнув Рудя.
– Дзвони йому! – наказав хижо.
– Я уже пробував, – забелькотів Боря. – Не відповідає. Номер міг змінити. Точно змінив. Нані…
– Що Нані?!
– Нані знає…
– Ти що верзеш?! Звідки?
– Він їй SMS-ки щодня надсилає… надсилав… Тобто… Я бачив… випадково.
– І чому ж, Борю, я цього й досі не знав? – Новаковський ледь утримався від бажання ляснути Рудя по окулярах.