– Піду я… – винувато.
Вийшла з під'їзду, перехрестилася на небеса, тремтячою рукою дістала з сумки мобільний.
– Сашко, – повідомила глухо. – Кажуть, Ординський свого часу цікавився твоєю фабрикою.
– Хто такий Ординський? – почула слабкий голос механіка.
– Бізнесмен. У Лондоні живе, в Україну нечасто навідується, але його бізнесові інтереси тут. Кажуть, дочка його тепер живе в Україні. Може, це пов'язано. Але інформація неперевірена…
– Дякую, Марто…
– А Нані…
– Ти бачила Нані?
– Вона любить тебе, – ледь стримуючи гіркі сльози, видушила Марта.
– Марто… – голос механіка став ще слабкішим. – Я обов'язково поверну тобі всі борги. Чуєш? Обов'язково.
Марта схлипнула, усілася в таксі, що чекало її під під'їздом. Автівка понесла на ріг Саксаганського й Горького, хоч Марті до крику не хотілося повертатись у розкішну, обставлену наново домівку подружжя Бакланів. Щось не те було в тій домівці. Уже і прозорі портьєри понакупляла, і меблі замінила на білі, а світла і радості як не було, так і не з'явилося. Марта не знала: то нічір…
Служниця Галя зателефонувала Новаковському за мить після того, як автівка Нані від'їхала від дому.
– Ярославе Михайловичу, – перелякана. – Нані посеред ночі кудись рвонула. Сама за кермом.
Сама за кермом? Від дня смерті Ануки Нані торкнулася керма тільки раз: коли рвалася геть від свого Саші. А тепер, значить, до нього мчить…
Зиркнув у бік фабрики люто: Саша, мать твою! Покидьок затятий. Сам би йому руку потис – не слабак. Та… не сьогодні! Не вистачало ще, щоби Нані стала свідком короткого і гарантовано кривавого штурму. Цей білявий гад не для того фабрику захопив, щоби з ментами ручкатися. «Він помре», – проста думка вразила. Усю ту годину з гаком, поки Новаковський тирлувався біля фабрики, слухав версії «сігмівців» і ментів, їхні плани з захоплення будівлі, він геть не думав про те, що механік може померти. Йому просто до усцячки хотілося, щоб усе скоріше закінчилося.
– Ні… – прошепотів затято.
Підійшов до групки міліцейських офіцерів і «сігмівців», – обговорювали надзвичайну подію тихо, бурхливо. Тут він був своїм. Це якби хто Ярослава Михайловича закинув у сільгосп-сектор питання розв'язувати, отам би міг схибити. А тут – ні. Армія і правоохоронні органи – його парафія.
Офіцери замовкли насторожено: не розуміли, чому впливовий пан тут товчеться.
– Хлопці, що робитимемо? – запитав похмуро.
– Убозівці тут. «Альфа». Заступник міського прокурора обіцяв за півгодини під'їхати, – доповів один з офіцерів. – Спробуємо провести переговори. Якщо відпустить заручників…
– Якщо заручники вийдуть, ми тих падлюк порвемо! – запевнив «альфівець».
Новаковський насупився…
– Я… піду до нього.
– Ярославе Михайловичу! – Офіцери заметушилися. – Це небезпечно. Не треба! Однаково він не бажає розмовляти ні з ким, крім убозівців, прокурора і преси. Ми вже одного «альфівця» перевдягли – зіграє журналіста. Може, хай із вами піде? Зброю приховає… А там… завалить цього Макарова. Ви знаєте, який він з вигляду? Бо в нас тільки поганеньке його старе фото з паспортного столу. Та й невідомо: може, він там не сам.
Нарікання здалися провокаційними.
– Що ви тут розвели, мать вашу? Сам піду… Поговоримо… Спробую зрозуміти його вимоги. Чи ви хочете, щоби оця баланда ще кілька діб варилася? – вибухнув. Додав упевнено: – Нічого він зі мною не зробить!
Поряд уже стояв Боря Рудь, тремтячою рукою притискав до вуха мобільний.
– Макаров? До тебе Ярослав Михайлович іде. Сам. Без зброї, але з вагомими аргументами для переговорів. Відчиниш?
Двері рипнули. На Новаковського з прикрістю зиркнула дебела тітка років тридцяти п'яти, набундючилася:
– Ну?! І чого стовбичите? Заходьте вже, раз прийшли!
– Ти хто? – Новаковський ступив крок у хол, обернувся до тітки: швиденько зачиняла двері, ще й стільцями підпирала.
– Я? Зіна. Заручниця. А ти… ви?
– Заручниця?
– Е, пане-товаришу! Не треба мені тут питаннями очі виїдати! Ви до кого прийшли? До терориста нашого? То й ідіть собі до нього. Воно, бідне, охляло геть… Чи зможе говорити?
Новаковський ступив у хол… Мать твою… При стіні на підлозі сиділи зв'язані люди. Двоє чоловіків у камуфляжі, певно, охоронці, мали цілком пристойний вигляд. Ще трійко цивільних – більш розхристані й… колоритні. Молодий хлопчина з довгим світлим волоссям у бейсболці цікаво роздивлявся гостя, тип середніх років у спортивках неадекватно всміхався, наче випив перед тим бутель самогону, а літній чоловік зі смішним метеликом на худій шиї тягнув до Новаковського зв'язані руки…