– Матір Божа! Ви прийшли… Ви прийшли!
Новаковський зупинив бідаху впевненим жестом: мовляв, спокійно, допомога близько. Роззирнувся і врешті побачив білявого гада. Він сидів у кріслі, стискав у руках зброю – по пістолету в кожній руці. Та лише на перший швидкий погляд здавався безжальним хижим звіром. Новаковський вдивився: не хлопець сидів у кріслі, радше воно прийняло знесилене тіло і тепер підтримувало його щосили. Руки – плітьми, на плечі скривавлена вогка пов'язка. Поранений? Тільки очі горять невблаганною жагою.
– Макаров… – Новаковський розгубився: інакше уявляв барліг терориста.
– Сашо! Що? Води? – Зіна уже стояла біля крісла, зазирала Макарові у вічі.
– Зін'… Відпочинь… – прошепотів механік.
Новаковський аж зубами скригнув з прикрощів.
– Ти… Де тут у тебе поговорити можна? Без свідків? – сказав демонстративно жорстко.
– Тут, – прошепотів Макар твердо.
Новаковський застиг на мить. Кивнув: добре. Сперечатися – ніякого сенсу. Цей білявий покидьок був готовий до того, що за мить помре. Не відступить – видно. Новаковський на своєму віку всякого бачив. І такі погляди… Останні, як правило.
– Одного не втямлю… – пробурчав знічено. – Якого біса ризикувати життям заради грошей Сердюка? Ти що – своє втратив?
– Своє!
– Ну… Припустімо. Чого хочеш?
– Фабрику! Рейдерів знайти. Повішати! Сам повішу…
– Ти думай про те, щоби тебе самого…
– За що? За те, що я прийшов на власну фабрику? Це те саме, що ви… додому повернулись. І запросили до себе… гостей.
– Ці люди – заручники!
– З них і волосина не впала. Геракле!
Літератор стрепенувся.
– Я… всім вельми задоволений! Пан терорист, перепрошую, пан Макар нагодував мене. І напоїв… Але я дуже… дуже хочу додому! Мене чекає роман…
– Літератор із сільгосптематикою трахається, – посміхнувся Костя.
– Замовкніть! – гримнула Зіна. – Не заважайте переговорам, бо ніколи додому не потрапимо.
Новаковський глянув механіку в очі:
– Ти… хоч би про Нані подумав.
Макар здивувався безмежно.
– Нані? Хіба Нані потрібна шістка? їй потрібен мужчина, а мужчину випробовує справа. Тож я тепер у своїх справах… по вуха.
– Та що ти тут верзеш, мать твою? – не втримався Новаковський. Білявий дратував його, як і раніше. – Яка «твоя справа»? Ще невідомо, де ти гроші взяв на ту свою справу, негіднику!
– Ваша правда – негідник! У злиднях – геть ніякої гідності, хоч як шукай! Суцільна смердюча біда. Не бажаю в біді жити! У тому винен? Хай! А гроші… Первинне накопичення капіталу – суцільна мутка! – огризнувся механік. – Неважливо звідки! Важливо – не просрати!
– Яке первинне накопичення? – Новаковський відчув: кров під кадик. – Усі первинні накопичення давно в дев'яностих залишилися!
– Для кого? Для вас? Для вашого покоління? А нам що робити? Дивитися на те, як ви все поділили, і зади вам облизувати?
– Життя – багно! – вигукнув Костя.
Літератор витягнув шию, озирнувся ошелешено.
– Матір Божа! Про що говорять ці люди? Про які капітали? Зіно! Мадонно! Заклинаю! Скажіть їм: хай схаменуться! Тут же… люди! Заручники! Нас же розстріляють і вб'ють! Хай думають, як нас визволити! Зіно! Не мовчіть! У вас же діти!
– Геракле, всохни, – утомлено сказала Зіна. – їм до моїх дітей, як мені – до їхніх капіталів.
Новаковський напружився.
– Відпусти людей…
– Ні, – хитнув головою механік. Несподівана суперечка забрала останні сили. Учепився в пістолети, тримався за них. – УБОЗ сюди, прокурора, пресу… Правді – воля! Сукам… смерть!
– І що ти тій пресі скажеш? Я знаю дещо… про такі примусові поглинання. Ти замовників роками шукатимеш, а твоя фабрика тим часом…
– У мене реєстр є! Справжній! А протокол зборів підроблений. Там є підписи акціонерів, яких тоді не було. Надя… Закрійниця, інші…
Новаковський зиркнув на механіка уважно.
– Гівняні рейдери, – сказав. – Погано попрацювали. Якщо так, то… Спробую тобі допомогти. Відпусти людей, підемо до суду…
– Маячня. Мене завалять, тільки-но заручники залишать будівлю. Чи закриють… у коробку для посилок. На роки.
Новаковський підійшов до вікна.
– Світає… – сказав. – Думаєш, хтось допустить, щоби посеред столиці, поряд із Генеральною прокуратурою… Та ще й напередодні виборів…
– Тільки цього й сподіваюся! – відповів Макар. – Посеред столиці, поряд із Генеральною прокуратурою, та ще й напередодні виборів менти побояться штурмувати. Ще в заручника влучать… Неподобство! А преса… Хай тільки сонце зійде. Сам запрошу. У мене тут мобільних – сім штук! А Інтернет… Шкода, кляті рейдери всі компи попсували. Певно, справжній реєстр шукали, а він…