Макар спробував підвестися. Зіна підбігла.
– Кинь той пєстік! Давай уже… Поможу. Відштовхнув.
– Сам! Сам, Зіно!
Підвівся. Витяг з-під столу пістрявий целофановий пакет, вивалив з нього геть усе на підлогу.
– Реєстр… – притис до грудей тоненьку теку з документом, по-дитячому бурхливо схлипнув. – Ваню… Дякую. Ти – людина…
– Давай уже! Роби щось із тими папірцями, щоби люди… додому пішли.
– Тепер ви нас відпустите? – захвилювався Пустовоєв.
– Якщо він нас відпустить, його тут порішать, – сказав Костя. – Треба якось усім колгоспом…
– Е! Заручники! Що за сторонні розмови? Страх загубили? – Настрій механіка явно кращав. – Ніхто нікого не завалить. За півгодини мені зателефонує дядько-чарівник, і тоді… гуляйте собі!
– Нас не забудуть! – Вова уже цілився смартфоном у заручників.
– А відсвяткуймо, поки час є, – запропонував Костя.
– Нема чим, – сказала Зіна. – Ти все видудлив, алкаш клятий!
До шостої ранку – хвилин десять, а Новаковський і гадки не мав, як витягти білявого гада з болота. Менти заметушилися: зверху надійшла безапеляційна вимога – до сьомої ранку інцидент має бути вичерпаний і ліквідований будь-якими засобами.
– Штурм! – наполягали «альфівці».
Міліцейські чини би не проти, щоби уже до сьомої не тільки халепу ліквідувати, але й устигнути підлогу від крові вимити, та посеред них якогось біса товкся Новаковський, виявляв індивідуальну ініціативу всупереч жаданням правоохоронців підірвати халупу на фіг і роз'їхатися по домівках. Ігнорувати цей факт правоохоронці не наважилися, тож вирішили діяти за компромісною схемою:
– о шостій Новаковський передає свої пропозиції терористу, дає йому час на роздуми – не більше, ніж півгодини;
– о пів на сьому в разі провалу переговорів Новаковського міліцейська група спеціального призначення «Альфа» штурмує об'єкт.
Новаковський міряв кроками тротуар неподалік фабрики – туди-сюди, гарячково вимислював найнереальніші пропозиції, які змусять Макарова припинити забаву, яка з кожною новою хвилиною все більше загрожувала перетворитися на криваву баню. Час стікав. Менти зиркали роздратовано. Ще зірвуться…
Плюнув під ноги: блін, що він коїть?! Раптом застиг. Рішення прийшло несподівано.
Зіна глянула на годинник, торкнулася Макарового плеча.
– Шоста…
Тої ж миті задзеленчав мобільний механіка.
– Директор фабрики «Есфір» Макаров Олександр Миколайович, – мовив у трубку уїдливо.
– Так, Миколайович… Слухай уважно, якщо хочеш живим звідти вийти, – почув голос Новаковського. – За півгодини почнеться штурм твоєї фабрики. Боюся, після цього не буде ні тебе, ні заручників. Та й від фабрики твоєї навряд що залишиться. Маєш лише півгодини для того, щоби пристати на мої пропозиції.
– Слухаю… – прошепотів Макар.
– Твоя правда… З судами, розбірками й пошуками винуватих – то маячня. Діло помре. Давай так… Я – гарант. Моє слово. Я беру на себе розв'язання проблеми.
– Яким чином?
– Призупинимо дію судового рішення про права нових власників. Це реально. Повернешся на фабрику, ну, а вже потім почнемо розбиратися. Рейдерів шукати… Згода?
– Я вам… вірю.
– Ну, втішив! Тоді так: зараз до дверей підійде Рудь.
– На фіга?
– Передаси йому реєстр. У тебе ж є справжній реєстр?
– Є! І реєстр. І підроблений протокол зборів.
– Віддаси Рудеві. Хай у мене будуть. Надійніше. Боря передасть тобі декілька… технічних деталей, які обов'язково необхідно виконати.
– Хай підходить…
– Тоді – все. Не підведи мене, хлопче. Я власною шкірою ризикую, аби тебе…
Макар розсміявся азартно й нахабно.
– Я – до чого? Мабуть, у вас є вагомий аргумент клопотати… Нані привіт!
Відрубав зв'язок, весело зиркнув на заручників.
– Що, брати? І ти, сестро… От і світанок…
– Світанок нашої красної долі. І сонце нашої вільної волі! Вірші! Матір Божа! Я почав писати тут вірші! – натхненно вигукнув літератор.
– Тихо! – гаркнув Горила. – Замовкніть усі, бо дзвінка не почую.
– Що за нерви, Ваню? – спитав Макар. – Не схоже на тебе.
– Мобільний мій дай, – сказав Горила. – Дочка має подзвонити. Ми щоранку о шостій зідзвонюємося, коли я на чергуванні. Не відповім – хвилюватиметься.
– Спокійно, Ваню. Зараз принесу, – підхопилася Зіна. Побігла до купи мотлоху з кишень заручників – валявся посеред холу на підлозі.
Макар вишкірився недобре, різко підняв руку догори, натис на курок – трах!
Зіна застигла, обернулася до Макара знічено.