– Ти чого? – кинула із прикрістю.
– На місце! – хижо прошепотів Макар.
– На яке місце, козел ти довбаний?! Я з тобою отут півночі вошкалася, щоби ти мені тепер місце вказував?
– На місце! Без мого дозволу…
– Тьху на тебе! – Зіна плюнула Макарові під ноги, демонстративно всілася поряд із Горилою на підлогу. – Телефон людині дай! – крикнула. – Сволота! Дітей не маєш, так хоч про батьків своїх подумай!
Вова зняв бейсболку, утер нею лице:
– Яка задуха! Це від вашої гризні…
– Журналісте! Ти без бейсболки на Макара схожий, – сказав Костя. – Такий же білявий і геть зелений – життя не нюхав.
– Спокійно! Завтра я прокинуся відомим, – азартно всміхнувся Вова.
На підлозі поряд із Макаром задзвонив мобільний.
– Твій? – запитав Горилу.
– Мій…
– Зараз дам. Без жіночої самодіяльності! – Кинув мобільний Горилі, обернувся до Зіни. – Чого надулася, Зіно? Ти тут заручниця, а не командир! Не забула?
– Пішов ти…
– Закрий же ти свій рот, проклята! – продекламував літератор. – Щоб Ванькова доня почула тата!
Горила тільки головою захитав: ну, юродиві…
– Алло, Вірочко? Доброго ранку, доню, – так ніжно й зворушливо сказав у трубку, що Макар вразився: скільки любові… Повний… патронташ. Ніколи не вичерпається. До кінця життя Ваня заряджений любов'ю до дитини.
– Ваня… Тебе що в «Сігму» привело?
Механіку раптом до всцячки сильно захотілося розпитати Горилу про життя: сім’ю, бойовий шлях, що чітко проглядався в кожному жесті, кожному слові охоронця. Дружина, певно, не дуже задоволена його нинішньою службою.
Відповідь не розчув – у вхідні двері хтось нервово застукав.
А! Рудь. Певно, трусишся від жаху, журавель. Макар підвівся з крісла – голова обертом. Приклав долоню до лоба – горить. Нічого… Скоро… це все скінчиться… вікторією, як сказав би Геракл… На столі – тека з реєстром, у рюкзаку документи, що їх колись Ваня Горила передав як привіт від рейдерів. Пістолет у руці, документи до душі, посунув до дверей.
– Не бійтеся, люди… Усе гаразд… Це… посланець… від дядька-чарівника… – хитнувся.
– Давай-давай… Сам! – ображено вигукнула Зіна. Макар ледь із дверима впорався. Впустив усередину тремтячого Рудя. Тицьнув йому документи.
– Йди…
– Зачекай! – Боря вражено зиркав на скривавленого, знесиленого механіка: окуляри на носі підстрибували. – Ярослав Михайлович наказав передати тобі…
Витягнув шию – страх керував кожним рухом. Вдивився в лиця заручників, що сиділи при стіні.
– А де… Хлопець у бейсболці де? – прошепотів напружено.
– У чому справа, Рудю?
– Ярослав Михайлович наказав, щоби ти все чітко виконував. Я передам йому твої документи… Він зателефонує тобі – це знак, що можна виходити. Що безпечно… Ти… Ти першим повинен вийти. Інші… услід. Хлопець у бейсболці… останнім.
– На фіга?…
Рудь почервонів з роздратування.
– Хтось же повинен відповісти за цей… балаган… – прошепотів нервово. – Накажи, щоби він бейсболку натяг, – додав.
Макар завмер. Перед очима – терези. На одній шальці – все, геть усе, а зверху ще й медаль за відвагу. На другій – Вовка, що вже плюнув на камеру, клацає смартфоном, аж дрижить від збудження. Сенсації хотів… Ну, то Макар влаштує йому сенсацію. З допомогою пана Новаковського, якому… вірити можна? А хіба він збрехав Макарові? Його одного пообіцяв витягти, фабрику повернути. Іншого ж Сані Макарову не треба? Нема питань? Усе попереднє життя: зусилля і муки, надії та мрії, перспективи і радощі – гупнули і розлетілися, як непотрібний мотлох. На уламках – новий вагомий аргумент.
– Відчини… мені… – почув Рудя.
– Зачекай… А давай, ми тебе тут самого залишимо! А, Борю? – вчепився в журавля, дихав в очі.
– Макаров! Дідько! Що ти робиш? Не чіпай мене! Там Нані… Нані! Якщо дізнається, що ти отут… Ніхто тебе не рятуватиме.
– Нані? Ти мене дівчиною лякатимеш? Та як ти тільки смієш… як каже одна велика людина! Помилка, Рудю! Помилка! В особистому житті святих нема. Сам чорт знає, що в особистому житті поміж двох людей відбувається. І не тобі, козел, туди свого носа пхати. І – нікому! Табу, суко, зрозумів? Мужчина по життю не за жінок своїх відповідає. За справу! І я отут не для того, щоби з тобою про Нані теревенити! Справедливість! Усьок?! Справедливість…
– Нані хоче, щоби ти жив! Якби не вона… Усе тебе, падло, жінки прикривають. Альфонс! Відпусти, сволото!
Макар закричав відчайдушно. Вирвав з Бориних рук документи, жбурнув у хол. Тремтячими руками відчинив двері, штовхонув Рудя назовні.
– Пішов!
– Макаров, блін… Що ти робиш?! А документи… – Рудь задки-задки, перечепився, упав… Сидів на землі, дивився, як зачиняються рипучі двері.