У роті – кисло і гидко. Спробував дотягтися до склянки води на тумбочці, та в цю саму мить двері відчинилися і в палату влетіла схвильована Нані.
Зітнулися поглядами, і за одну безкінечну мить Макар встиг здивуватися тільки одному незрозумілому факту – він не зрадів…
«Саша… Живий!» – кричали її очі. «Помер, Нані… Помер… Для тебе», – відповіли Макарові очі. «Ні, любове моя! Ні. Амнезія… Ми забудемо багато чого. Ми зможемо». – «Забути? Не проблема… Як далі жити? Між нами – прірва, дівчинко. Мене… викинуло на той берег, з якого тебе не роздивитися… Не раджу рватися сюди. Тобі тут… не сподобається…» – «Я люблю тебе! Не покину, де би ти не був!» – Нані закусила губку. Ступила крок до ліжка механіка. «Прощавай!» – Макар напружився і… заплющив очі.
Вона – вперта. Вперта і горда. Не вірила. Не йшла… Макар не розплющував очей, та по звуку Наниних кроків і рухів визначав: ось підійшла до вікна, відчинила, і простір заповнився морозним повітрям. Ось присіла на край ліжка. Певно, обурено дивиться в його закриті очі, нервується: ну скільки можна?!
Скільки можна? Вічність… У механіка є вічність, щоби лежати з заплющеними очима і слухати музику відчаю. Нані – зайва…
Час тік, і що довше Макар лежав із заплющеними очима, а Нані вперто сиділа на краю його ліжка, то більше все те скидалося на дурнуваті егоїстичні змагання. Суддею став Ярослав Михайлович Новаковський. Увійшов до палати, за мить оцінив ситуацію.
– Нані… Вийди, доню, на хвилину. У мене до… Олександра чоловіча розмова. Заважатимеш, – мовив спокійно.
Макар відкрив очі, побачив круглу лису башку турботливого Наниного татуся.
– Живий? – уїдливо запитав Новаковський.
– Що з моєю фабрикою? – вишкірився Макар.
– Ет, сученя! Ніяк не заспокоїшся, – здивувався Новаковський. – Тобі голову треба відбити, аби ти про ту фабрику забув? У тебе тепер інших проблем вистачає. Наробив біди – усім вистачило.
– І вам? – не утримався.
– А мені ти взагалі поперек горла, покидьку білявий! – процідив Новаковський. – Карочє… Про Нані я тут із тобою говорити не буду! З Нані ви… самі розберетеся. Розбіжитеся – перехрещусь і Богові подякую! Возз’єднаєтеся – спробую… полюбити тебе, щоби ти був ніколи не з’явився у нашому житті!
– Щедро…
– До справ!
– Хто?
– Що?
– Хто фабрику мою зажував? – спитав механік. – Ви ж знаєте! Ординський?
– Хто такий Ординський?
– Є така людина. Він?
– Якби ж я знав… – процідив недобро. – Мова не про те.
– Нам з вами, окрім фабрики, балакати нема про що, – нахабно сказав механік. – Чи вирішили слова дотриматися?
Новаковський матюкнувся. Виродок! Ох, і впертий же виродок… Таких, справжніх, з характером, тепер зі свічкою не знайдеш…
– Реєстр давай! – буркнув. – Усі папірці давай, що маєш. Де вони?
– У Вані…
– Якого ще Вані?
– Охоронець. Ми з ним поряд сиділи… Окремо від інших.
– Здоровий такий лось…
– Він, він! – Макар забув про безсилу руку. Надія співала гімн: «Голова працює, то справа буде. Гріх не використати Новаковського! Хай допомагає! Фабрика… Фабрика – все! Гроші, перспективи, дах над головою. Макар повернеться, візьме на роботу всіх… друзів. Зіну до швачок, Вовчика – піарщиком, Геракла – заступником директора, хай відчує власну значущість, Костю до Пилипенка в охорону, а Ваню… А Вані подарує частину акцій і зробить співвласником. Разом вони усіх сук порвуть! Ваня…»
– Убили… – сказав Новаковський.
Люди геть по-різному реагують на приголомшливі новини – тьмяніють, ридають, застигають скорботно й спустошено, та то лише зовнішні прояви. Приголомшливі новини – завжди переосмислення. Комусь для цього потрібен певний час, хтось усвідомлює нові реалії миттєво.
Голову не зачепило. Голова працювала. Механік відчув, як серце стихає, ніби утомилося стукати, очі наповнюються сльозами.
– Як «убили»? За що?…
– Дурна смерть… – Новаковський супився, дивився у вікно. – Поряд із тобою запальничка валялася… Як пістолет. Який дурень приніс?! Менти подумали – зброя. Відкрили вогонь. Той лось… не мав шансів. Тебе бронежилет урятував. А де він реєстр сховав? Де його тепер шукати?
Макар не чув. Ваня… «А я тебе жалів, падло!» – сказав Ваня, коли Макар наставив на нього ту дурну запальничку. Ваня тоді нічим не ризикував – у бронежилеті був! Він запросто міг убити Макара і всю компанію скоріше, ніж Макар устиг би зойкнути, не те що Зіні загрожувати. А Ваня… Убили?…