- Не знаю її прізвища! Не знаю, де вона живе… - пожалівся, як дитина.
- На Троєщині! Сам казав…
- А де саме? На Троєщині, певно, тисяч сто люду!
- Триста п’ятдесят шість… тисяч, - недарма все життя на соціальних проблемах сидить. Глянула на сина з тривогою. - Запитай… У Дори.
- Я… не знаю, де вона. Вже тиждень.
Отак. Мати аж присіла. Хотіла було за сигарету вхопитися - а під рукою чашка з чаєм. Колотила, колотила… Аж поки страшна думка не стрельнула: міліція, морг, - чого вони сидять?! Треба шукати. Ганні дзвонити… Схаменулася.
- Дора сказала: є справа, - почула голос сина. - Поки не зустрічатимемося. А потім відімкнула телефон.
- До лікарні подзвони, - запропонувала обережно. - Де Дора працює. Може, знають.
- Ма! Я не знаю, в якій вона лікарні працює! Я нічого… нічого про неї не знаю! Зв’язок - смартфон. Місце зустрічі - фонтан у Марийському…
“Я знаю, де вона шваброю підлогу ялозить”, - подумала. Уже хотіла було сказати про те Данкові, натомість ляпнула:
- Може, маму поїхала шукати?..
Данко глянув на матір здивовано.
- Куди?
Діброва дала собі ляпаса подумки: ідіотка! І хто за язика тягнув!
- А… хіба Дора тобі не розповідала? - тонула в болоті, а куди подітися, сама в нього полізла, назад ніяк - давай уже, все викладай. Закурила, за хвилину все - і про Португалію, і про добру секретарку, що пригріла Дору. - Не хвилюйся… Зараз Ганні зателефоную, все дізнаємося, - уже набирала номер.
- Зачекай, Свєто Сергіївно, - сказав Данко. - Звідки ти все про Дору знаєш?
- З Ганною… знайома, - опустила трубку.
- А я… Чому мені не розповіла?!
- Не знаю. Ти не питав. А я втручатися не хотіла, - розхвилювалася. - Ти взагалі відрізав мене від цієї… теми. Так і не запросив дівчину до нас. А я хотіла… з нею познайомитися.
- Мріяв… навчити її розмовляти. А потім уже з тобою познайомити… - прошепотів спустошено.
- Навчив? - не втрималася.
“Ні”, - хитнув головою. Закляк. Свєта Сергіївна відчула: серце впало і розбилося. Не навчив. Звісно, не навчив, бідний ти мій хлопчику! Ну, за що тобі таке?! Може… і не треба шукати Дору? Може, та врешті сама усвідомила: їй поряд із Дан- ком не бути… Може, зникає потроху з синового життя, а Свєта сама оце знову пнеться Данка назад у німі дні повернути… Нащо? Нащо розповіла про Ганну, Португалію? Добре, що про лікарню не сказала, бо дівчину в Києві знайти - не проблема. Чи варто?..
- Я таки зателефоную Ганні, - видушила.
- Не треба, мамо, - сказав Данко. - Сам знайду…
Наступного ранку стояв біля біло-червоного шлагбаума, що
відділяв засмічену вулицю загальнолюдського користування від вилизаного двору пафосної багатоповерхівки. Далі - зась! Уздовж шлагбаума походжав вайлуватий охоронець у чорній уніформі з надписом “ANGEL” на всю спину. Терпів хвилин кілька, зиркав на Данка підозріло, пропускав автівки - одна за одною виїжджали з двору. Вклонявся мешканцям, що трудили ніжки, сунули з двору пішки.
- Давай… Пішов звідси, - не витримав врешті. - Тут не можна стовбичити.
- Я на одну людину чекаю… Ганна Іванівна… У Максима Сердюка працює. Не знаєте часом, о котрій вона приходить?
- Я не Пентагон, таємниць не відкриваю, - насупився охоронець. - Пішов звідси!
Данко відступив метрів на двадцять, витягнув шию - з нового пункту спостереження видно тільки бруківку, що веде від дому. “Завтра прийду, - вирішив. - Може, адекватніший angel чергуватиме”.
Не справдилося: дні геть, охоронці - птеродактилі. Скнів неподалік Сердюкового будинку, хапався за мобільний: Дора?! А то однокурсники один за одним: Дане, чому до інституту не прийшов? Спочатку відповідав: “справа є”, “скоро побачимося”, та врешті-решт вимкнув апарат: тільки відволікають. “Дора… все одно не напише”, - промайнуло на п’ятий день безнадійного тупцювання в брудних осінніх калюжах. Сіпнувся, пішов геть. І не треба! Данкові б тільки побачити її. “А раптом уже ніколи не побачу?” - вразився. Роззирнувся - наче он вона, Дора, посеред метушливого натовпу. Назад поспіхом. Наче побачення призначила отут, біля біло-червоного шлагбаума з чорними “ангелами”. “Може, їм грошей запропонувати?” - врешті слушна думка. Реальність усміхнулася - дорослішаєш! Біля шлагбаума загальмував білосніжний позашляховик “ауді”, скло вниз. З салону визирнув Максим Сердюк, недбало простягнув купюру бритому дядькові в чорній уніформі.
Данко задихнувся і рвонув до автівки.
- Пане Сердюк! Максиме Володимировичу! - спотикався. - Одну хвилину! Зачекайте!
Підбіг, птеродактиль встиг скрутити руки за спиною. По цимбалах.
- Пане Сердюк! - тріпотів. - Прошу! Дайте адресу вашої секретарки. Ганни Іванівни…