Пан не почув. Лежав на постелі блідою тінню. Зіщулилася від жаху, підійшла ближче. На постіль присіла близько - а хай хоч за жопку!
- Пане… Спиш? Най тобі спокій у дорогу, - мовила. Затремтіла. Очі заплющила і заспівала. - Горіла сосна, палала…
Старий пан спокою не хотів. Мучив Дору днів десять, аж поки геть не охляв. Рукою кволо махнув, мовляв, вільна.
- Усе, - прошепотів. - Йди собі, Доро. Тепер не пропадеш.
- Я тепер… готова? - запитала, серце в п’яти.
- Балабониш, як холєра.
- Тепер… ти помреш?
- Інших планів… не маю, - прошепотів старий Перепечай, наче то не Бог, а він Богові наказав уже смерть привести.
У своєму кабінеті Міла простягнула Дорі конверт із грішми.
- Пан Перепечай наказав гроші тобі віддати тільки тоді, коли вже не знадобишся, - повідомила. - Нині сказав - Дора вже не потрібна, - обійняла санітарку. - Відпочинь кілька днів. Геть змарніла.
Дора хотіла було вигукнути: “А пан? Він же ще не помер!” А язик наче паралізований. Звично написала у блокноті: “А старий пан?”
- Без свідомості… День-два…
- Із паном буду, - пояснила жестами.
Сиділа на твердому табуреті біля ліжка, на якому ледь дихав Перепечай, спина від втоми лозою гнулася. Терпіла. Змочувала вуста старого пана вологою серветкою, усе товкла - “Горіла сосна, палала…” Наче поки співає - нема смерті ходу.
За дві доби посеред ночі старий Перепечай розплющив очі. У голові ясно - фініш! Повів очима - де смерть? Замість моторошної чорної порожнечі - м’яке світло нічника кидає тіні. На краю широкого ліжка біля Перепечаєвих ніг солодко спала Дора. Скрутилася кошеням, рукою до неї дотягнутися можна. На вустах посмішка світла.
“Хоч за жопку вщипни”, - й собі усміхнувся Перепечай подумки.
Нічник блимнув і згас. Старий Перепечай помер, так і не усвідомивши, що останньою справою його довгого, складного, ризикованого, жорсткого, багатого, паскудного життя стала добра справа. І гарно, бо якби усвідомив, як багато дав Дорі, та про зиск для себе подумав - уже складніше було б із Господом домовлятися, хоч “товаришем” його зви, хоч “паном”.
Несподівана звістка про смерть старого Перепечая зібрала у гостьовій кімнаті приватної клініки всіх Сердюків. Приголомшені, збиті з пантелику й досі віри не йняли: як? Він же вічний… Ще тиждень тому гримав на всіх у телефонну слухавку, накази віддавав. Тонули в образливих прикрощах - чому навіть не натякнув на свою хворобу?! Вони б… Пані Женя втирала сльозу волоссям перуки. Володимир Гнатович уміло глушив тріумфальні звуки фанфар, що лунали у вухах. Макс супився, намагався розгадати останню таємницю діда.
Перед Сердюками товклися двоє. Авіуст Закс і начальник Пе- реиечаєвої охорони Продан. Знали? Так! Чому мовчали? Хазяїн заборонив казати. Чому?
- Жалів вас, - дипломатично зітхнув Закс.
- Так, - підтвердив Продан. - Не хотів бачити вашого смутку.
- А власної голови у вас немає?! - засичала пані Женя. - Тато сам помирав… У чужих стінах… Та як мені тепер із цим жити?!
- Не сам, - зізна вся Продан. - При ньому дівчина до останньої хвилини була. Пан Перепечай сам її для себе вибрав. Казав… - Продан замовк, знітився. - Ну… Мовляв, чпокатиму з ранку до ночі. І щоб ніхто не заважав…
- Феноменально! - не втримався Володимир Гнатович.
- Пан Перепечай вкладав у слово “чпокати” надто багато змістів, - похмуро відказав Август. - Декого з після відходу… ще чпокне. І не раз. Тож я би не став принижувати гідність нашого… небіжчика примітивними вульгарними домислами.
- Замовкніть! - вибухнув Макс. - Годі… Давайте хоч поховаємо з гідністю…
- Беру увесь клопіт на себе, - випнув груди Володимир Гнатович.
Август зиркнув на нього недобре, намірився було відповісти Сердюкові, та до гостьової кімнати зазирнула Міла.
- Можете пройти… До нього… - повідомила стримано.
Сердюки, Закс і Продан сунули до напівпідвального приміщення, де розташовувався морг клініки. Макс підозріло роззирався, наче все це було жорстоким жартом міцного, як горіх, діда. На порозі смерті нікого з рідні бачити не побажав. І підійти до нього, вже мертвого, дозволив тільки тоді, коли похоронні візажисти зробили йому таке лице, як на фотографії, що із собою до лікарні приніс.
Ошелешений Макс з жахом дивився на професійно накладений м’який теплий рум’янець на щоках діда. Тато зітхав показово-сумно, мама щиро плакала, Закс бубонів:
- Щодо похорону… Пан Перепечай теж залишив розпорядження. І оплатив їх заздалегідь.
Макс приголомшено зиркнув на Августа: Перепечай аж нічого не бажав брати від родичів. Перевів погляд на діда - і тільки тепер помітив: у куточках його вуст застигла задерикувата, іронічна посмішка.