- І як… тато захотів… У землю чи… по вітру попелом? - почув голос мами.
- Наказав поховати його у селі Візирка. Це в Одеській області, - оголосив Август Альфредович.
- Чому там? Туди запрошеним… на похорон півдня добиратися! - обурився Володимир Гнатович.
- Звідти мама родом, - невиразно нагадала чоловікові пані Женя. - І похована там.
- Так. Пан Перепечай наказав поховати його поряд з дружиною. Спеціальний транспорт з холодильною камерою прибуде під вечір, - продовжував Август. - Завтра опівдні…
- Опівдні?! - Володимир Гнатович ніяк не міг змиритися з останньою незручною примхою тестя. - І як ми встигнемо?!
- Заткнися! - плюнула пані Женя.
- Завтра опівдні похорон. Щодо поминок… Небіжчик заборонив збирати людей на поминки, - закінчив Август знайомити рідних з наказами Перепечая.
- І як ми пояснимо це людям? Люди не зрозуміють! - Володимир Гнатович нервово ходив уздовж довгого металевого стола, на якому розлігся собі ненависний мертвий тесть. Сердито косував на дружину. - Женю! Хіба я не маю рації?
- Маєш… Не зрозуміють, - пані Женя втерла сльозу, насупилася. - Думаю… Тато на нас не образиться. Якщо ми вшануємо його пам’ять… У Візирці… І тут, у Києві… Завтра… увечері…
- Краще післязавтра, - порадив Володимир Гнатович. Додав начальницьким тоном: - Макс ресторан замовить.
Макс почервонів до скронь, ледь втримав нудоту - кожне нове слово, що виникало у цьому апріорі німому просторі, ніби ялозило багнюкою по щойно вимитій чистій шкірі.
Нахилився до діда, мовчки поцілував у холодний лоб теплого персикового відтінку, посунув геть.
- Куди?! - вигукнув батько. Макс не озвався.
Начальник Перепечаєвої охорони ввічливо кашлянув, мовляв, перепрошую, пішов навздогін.
- Куди?! - Володимир Гнатович обурився ще більше.
- Наказ… Пан Перепечай висловив побажання, щоб я гарантував безпеку… Максима Володимировича. Маю бути поряд, - побіг геть.
- Женю, ти чула?! Тепер у підпорядкуванні нашого Максима ціла армія головорізів! - нервово вколов Сердюк дружину.
- Коли ж ти вже усохнеш, - утомлено відповіла пані Женя.
Макс йшов довгим темним коридором. Трусило від ненависті. Щось важливе і неприйнятне жило в його батьках, перекреслювало тепло і щирість, що він мав би… мав відчувати до них. Ця пихата зневага батька. І тваринна відданість матері. Для чого вони?!
Почув позаду кроки, озирнувся різко.
- Максиме Володимировичу, - перед ним стояв Продан. - Охорона пана Перепечая переходить у ваше розпорядження.
- Мені не потрібна охорона!
- Ваш дідусь… Він передбачав… Що ви так скажете. Просив передати… Ще мало хто знає…
- Про що?!
- Що ви стали надто… багаті. Скоро навколо вас з’явиться юрмисько людей. А це вже саме по собі…
- Добре. Ви… тільки охороняєте?
- Будь-який наказ.
- Санітарка… Яка за дідусем ходила. Знаєте її?
- Бачив.
- Знайдіть!
- Вона тут… У кабінеті старшої медсестри. У неї вихідний, але я подумав… Що ви захочете поговорити з нею… Подякувати. Попросив затримати.
Макс зайшов до невеличкого охайного кабінету й остовпів. На звичайній медичній кушетці, що стояла біля стіни, спала Дора. Старша медсестра приклала палець до вуст.
- Прошу… Тихо. Дівчина два тижні не відходила від пана Перепечая. Вкрай виснажена. Заснула… Може, потім поговорите?
- Вийдіть, - прошепотів люто.
ІІродан мовчки вхопив Мілу під руку, настійливо потягнув до дверей.
Макс стояв навпроти кушетки… Дора! Знову Дора! Глуха, німа, безпорадна, думки вправно плутає. Виринає, як з темної води, в його житті саме тоді, коли карколомні новини збиваються в зграї, падають на голову одночасно. Патлатий журналіст, брехлива секретарка, дивна смерть діда, Дора…
Присів на стілець, дивився на дівчину… Містика! Як могло так статися?! Чому дід забажав, щоб поряд із ним в останні хвилини були не донька, не онук - чужа людина… І тою людиною стала… Дора. Паскудство! Дістав мобільний.
- Ганно Іванівно. Не йдіть. Дочекайтеся, поки повернуся, - холодно наказав у трубку.
Дора ворухнулася уві сні. Макса підкинуло: що він скаже їй? Дякую?
До дверей.
Стерильний коридор вичищений від будь-яких емоцій. Демонстративно-співчуваючі очі медперсоналу - дисонансом. На дисканті. Крокував надвір, та раптом повернув до моргу. І тільки біля бездиханного тіла діда - порожньо, батьки поїхали ла- хи й скорботу на похорон збирати - запитав у Продана:
- Скільки дід заплатив санітарці за… послугу?
- Три тисячі гривень. Казав: “На цукерки. їй не гроші, інше потрібне”.
- Що? - напружився.
- Не знаю, - зізнався Продан. - Як треба - завтра ж дізнаюся.