- Що? Не бачу, дитино… Окуляри вдома… А ти… німа?
“Так!” - кивнула, знітилася. Спробувала вимовити “допоможіть” - тільки мичання. Сльози на очі.
- Заблукала?
Так…
- Ей, хлопці! - гукнула старенька двійко репованих молодиків - матня на колінах, куртки XXL, капюшони на бровах, - чимчикували собі вулицею. - Ану, гляньте, що тут написано?
Дора зіщулилася, ніби ворогів побільшало.
- “Де Поштова площа?” - прочитав один із хлопців, махнув рукою. - Там…
- Дівчині покажіть… Заблукала.
- Ти? - вирячилися на Дору зацікавлено.
Махнула кучерями: “Так”, - опустила голову, мовчки пішла, куди вказали. “Тільки б слідом не йшли! Тільки б не скривдили!” - билося.
Наздогнали за хвилину. Забігли наперед, стали перед Дорою. Один - менший на зріст, білявий, зірвав капюшон і навушники.
- Ти… не чуєш? - запитав напружено.
Так… Стояла, дощ на чорні кучері, серце плакало - ой, пропала Дора…
- А розмовляти можеш? - запитав другий, вищий на зріст, з великим рюкзаком за плечима.
“Ні…” Коліна тремтіли.
- Мовчати - нормально. Фігня, що не чує… Як без музики? - авторитетно заявив менший вищому. Глянув на Дору. - Pen ніколи не чула?
“Ні…”
- Pen і глухі зрозуміють. Pen - фореве! Ритм серця, - відрубав вищий. Усміхнувся Дорі. - Дивися!
Врубав гаджет на повну - зарухався ритмічно: качаємо, качаємо… Менший туди ж: качаємо, качаємо…
- Ти. Сьогодні. Темна сила. Ти. Мене. Заворожила. Все тепер. Не має сенсу. Йо-о! Бо коли ти говориш, я чую не твої слова… А коли ти приходиш, я бачу не твої вуста…
Качаємо! Дора хитнула голівкою в ритм, усміхнулася. Класно! Дрібний дощ з першої на другу швидкість - і не помітила. Ти! Сьогодні! Темна сила!
Повз дивну трійцю пронеслася автівка - обдала водою.
- Козел! — хлопці відскочили.
Дора приклала ручку до серця: “Дякую”.
- Зачекай! Проведемо, - сказав вищий.
Біля річкового вокзалу зупинилися.
“Дякую, дякую… Далі сама”, - жестами.
- Ти дуже красива, - сказав вищий. Дістав з рюкзака фломастер, ухопив Дорину долоню, записав на ній номер.
- Це мій мобільний. Захочеш репу - маякни!
“Добре”, - усміхнулася збентежено. Заклякла на мить, дістала з кишені блокнотик і ручку. “Я Дора”, - написала.
- Я Сван Кентукі, - красиво стукнув себе кулаком у груди виший.
- А я Льошка, - сказав менший.
Дора йшла до пішохідного мосту, усміхалася, як дурна. Світ ружами, ніч сонцем. Ти. Сьогодні. Темна сила… Як багато добрих людей…
А вечір своє - вітер розбурхав. Той прокинувся - наче з конопель. Заметушився - туди, сюди. Дощ на третю швидкість - швидше падай, швидше. Дора оминула підземний пішохідний перехід, що вів на протилежний бік набережної, до колони Магдебурзького права. Зупинилася навпроти, вдивилася у міст попереду. Темно. Й не роздивитися, чи є хто. Чому Данко тут чекає? Роззирнулася: як до мосту ближче? Набережною далі йти чи через підземний перехід до порослих схилів?
Кинула оком на темні дерева навколо колони і побачила Макса. Стояв біля білої автівки, дивився на пішохідний міст. Здивувалася. А Макс чому тут?
Макс змерз, та не те муляло. Патлатий хлопець вів себе геть не так, як мав би. Постояв під дощем і вітром, раптом зірвався, пішов з мосту. “Неправильний хід! Неправильний! - психонув Макс. - А Дора прийде…” Пішов під дерева, аби геть не змокнути, вітер повіки стуляв - мружився, від мосту їх не відводив.
Данко теж змерз до дідька. Під вечір смартфтон відгукнувся До- риною CMC-кою. “Буду”, - написала, і скільки потім Данко не намагався зв’язатися з дівчиною - тихо. Тупцював під негодою. Роззирався і раптом біля колони Магдебурзького права побачив білу “ауді”. Насупився: Сердюк?! Кинув таке двозначне… Про виснажену Дору… Наче у полоні тримав, відпустив врешті. Він тут якого? Спочатку вирішив - не зважатиму. Та час спливав, Сердюк не рухався. Наче мав пересвідчитися, що Дора і Данко перетнуться.
- Тобі що до того?! - вдивлявся у темряву. Автівка білою плямою. Сердюка не видно, злився з мороком.
Данко задумався на мить, посунув з мосту. А чого мучитися? Підійде до Дориного колишнього роботодавця, запитає…
Може, знає, чому Дори й досі немає. Чому її смартфон мовчить. Де увесь цей час була. Зійшов сходами на асфальтовану дорогу, що вела до білої плями у темряві, зробив крок-другий - дощ стіною, вітер з ніг збиває. “Схилом піду, - вирішив. - Поміж дерев вітер менший. І дощ не так лупить”.