Дора не бачила Данка. Завмерла на набережній навпроти Макса. Поміж ними автівки фарами. Вітер за плечі в гопака. Учепилася в металевий відбійник - в очах темно. Шию витягнула: і чого Макс там стовбичить?.. Онде буря дерева за голе гілля тягає, як зла мати нерозумну дитину за патли. Страшно.
Тільки подумала, вітер ті дерева до землі. Стара осика смикнулася, і Дора так ясно побачила - смерть! Ще мить - і смерть ухопить Макса. Не кістлявими дужими руками - чорними гілками. Привалить до землі грубим стовбуром, роздушить…
- Ма-а-аксе! Ма-а-аксе! - закричала раптом так відчайдушно і моторошно - світ завмер.
Макс озирнувся здивовано. Під деревом на схилі завмер приголомшений Данко. “Дора?.. Розмовляє?..” - вразилися обидва.
- Ма-а-аксе! Дерево! Дерево впаде! Тікай! - закричала з усіх сердечних сил. У голові щось лопнуло. Притулилася до відбій- ника і впала на землю.
Данко задихнувся: Дора?! Побіг до Макса, ніби той - каліка безногий, ніби й кроку не ступить. Мокра земля чавкала, послизнувся, покотився схилом долу, чіплявся за гілки, підхопився: Дора! Макс мов здурів. Стояв під тією осикою пнем. Очей з Дори не зводив. Чи з Дніпра - ворожив своє під негодою.
Данко зиркнув на дерево - осика гойдалася, як дурна дівка на гойдалці. Рвонув до Макса, відштовхнув подалі від дерева.
- Справді… - задихався, хрипів. - Небезпечно! Ви… їдьте…
Стояв на вітрі - геть нічого не страшно. Дивився, як Макс зіщулився приголомшено, ніби щойно повернувся в реальність з інших вимірів. Відмахнувся від Данка: ти ще… Пішов до автівки. Осика рипнула судомно - стовбур хрясь! - і привалила Данка.
Максу здалося - не деревина зламалася, хребет Максів вщент. Озирнувся метушливо - посеред шляху валялася осика. Під нею нерухомий патлатий. Відсахнувся. Зиркнув на протилежний бік, на набережну. Голос Дорин у вухах дзвенить: “Тікай…” Смикнувся, побіг до автівки. Ускочив у салон - мокрий, злий, важке серце долу тягне… Завів двигун, щелепи ходором: куди вони стрибнули тільки-но, ті навіжені?! Патлатий хлоп і брехлива Дора! Розмовляє! А божилася - не можу! Кинув дикуватий погляд на Дніпро: ти, Любо, ворожиш? Ніяк не заспокоїшся?! Затремтів: не зламається, як та осика, встоїть!
Врубав фари, на швидкість… Геть!
Автівка вилетіла на Поштову. Попрямувала в центр. Європейська, Майдан…
- Куди?.. - істерика проривалася глухим шепотом. До біса невтримно хотілося вимити руки. До білого. Його колір… Білий стіл… Біла тачка. Чисті наміри й ниці люди, що їм одне в голові - мазати і мазати Дюка багном. А не вийде!
- Стіл новий треба. Білий…
Згадав червоні плями на білій стільниці, повернув на Пуш- кінську, бо посеред бруду і скотства раптом побачив чисте й не- заплямоване. І куди ж йому, як не до чистого?!
- Я… ніколи не брешу! Ніколи! Я можу не відповісти! Промовчати! Або відкласти розмову, якщо відсутність певного обсягу інформації не дозволяє сформулювати відповідь. - Розбурханий, мокрий, невтримний стояв навпроти Юлі Скачко у відкритих дверях її квартири, захлинався, не зупинити. - Я можу помилятися, але не брехати! І тепер… Тільки правда! Ти… можеш ображатися, гніватися, затаїти злість чи все життя дихати шаленою люттю, та я ніколи не погоджуся з тим, що тільки я винуватий у тому… Що сталося поміж нами. Ти… Ти винувата! Але я… прийшов не для того, аби дорікати, бо ти… Ти - єдина… чиста. Єдина, що не збрехала… Не продалася, не пожалілася… І для мене це вагоміше за будь-які сумнівні зізнання… у коханні. Пропоную тобі руку і серце, Скачко! Вибач… Звик… - обірвав себе, видихнув. - Руку і серце, Юлю…
Скачко зачудовано всміхнулася - казка! - знизала плечима…
- Проходь…
- Ні! Ти… просто не знаєш. Сьогодні особливий день. Тяжкий! Дідусь помер. Він дуже багато значив для мене. Тому я й хотів… Саме сьогодні сказати тобі… Завтра… похорон. Треба їхати. Ходімо! Вдома… Вдома руки помиємо… - схопив Скачко за руку. - Зараз не одружимося - траур. Але ми почекаємо разом… Разом. До кінця листопада проконтролюю одну справу… Сьогодні яке?
- Шосте листопада…
- Шосте… Вже скоро! А потім - куди забажаєш. На острови. В Штати… Тільки вдвох.
- Зачекай!
- Ти… ніколи не пошкодуєш!
-А ти?
- Я?! - завмер, глянув дівчині в очі. - Ніколи, - вимовив твердо.
Ганна Іванівна поклялася собі - ніколи не розмовлятиме зі Світланою Дібровою. Нащо час гаяти? І так зрозуміло: не потрібна редакторці Дора біля Данка. Відрубала дзвінки із завзятістю самурая: ох, і настирна ти, Свєто! Та проти ночі шостого листопада сама набрала Діброву.