- Свєто, це Ганна… - мовила тоскно. - Часом не знаєш, де наші?..
День розпочався без тривожних ознак. Зранку Ганна Іванівна мотнулася до офісу на Михайлівській, де на неї чекала тека з документами для Макса. Поверталася до Майдану, на розі з Костьольною зупинилася. “Йди! Йди, не бійся! - підстьобувала себе. - Макс казав, справжня відьма, та Єва- Марія… Усе бачить. Може, й про донечку мою бідолашну щось скаже…” А страх коліна гне: краще не знати, ніж геть надію втратити.
Волю в кулак - повернула на Костьольну. Тицьнула сотню жіночці в чорному: домовтеся, аби без черги, бо з роботи відпросилася. Мало? Ще дам! Ступила в задушливу кімнату - сльози градом. Котяться, хоч умри.
- Жива… - почула голос масивної жінки у пір’ї.
- Хто?! - прошепотіла безпорадно. Опустилася на стілець навпроти крісла, в якому важко дихала Єва-Марія.
- Доня твоя.
- Правда?! - обличчя долонями затулила - тільки плечі тремтять. Хай Бог милує! Скільки ж іще чекати?!
- Повернеться…
- Правда?!
Єва-Марія усміхнулася сумно, від крісла відірвалася, до Ганни Іванівни руку простягнула, провела по волоссю.
- Витримаєш… Що тобі серце? Волю плекай… Згодиться…
- Правда?.. А коли… Коли повернеться?
- Не брехатиму… Не бачу. Йди… Вулицею пройдися. Заспокойся…
Ганна Іванівна підвелася непевно: дякувати б, а ворожка жене поглядом.
- Спитати хотіла ще… Дівчина у мене живе. Глухоніма. Мати у неї поїхала до Португалії і зникла. Все рветься шукати… А я подумала… Там… не видно… Чи жива?
Єва-Марія головою хитнула: “Ні…”
Ганні Іванівні перехопило подих, сполотніла.
- Правда?..
- Дівчині не кажи, - мовила ворожка. - Однаково не повірить.
Хай Бог милує! Ішла - на плечах наче всівся хто. Та не чужий. Свій тягар. Сама Богові поклялася - за доньку мені Дора, не залишу. Як знала, що не побачити дитині матері.
Максових апартаментів дісталася, рукам діло, а думки навпіл рвуть: хоч за доньку молися, аби схаменулася, про малого Славка згадала і повернулася врешті, хоч по Дорі ридай - бідолашна ти пташечко…
До мобільного.
- Міло! Як там Дора моя?
- Все! Вночі помер пацієнт, хай йому земля пухом, - сказала Міла. - Я Дорі у своєму кабінеті постелила. Відіспиться і відпущу. Надвечір буде.
9 Биті Є Макс
Ганна Іванівна подякувала давній колежанці за турботу, вимкнула зв’язок - а на душі кішки. Коли вдень зателефонував іМакс, холодно наказав дочекатися, присіла біля столу на кухні…
- Ясно… - прошепотіла. Ще більше на ті плечі навалилося.
Додому дісталася, перш за все гроші перерахувала. Негусто.
Добре, що відкладала кожну копійку. І як далі? Завтра ж бігом нову роботу шукати. Яке завтра? До комп’ютера - сайти з вакансіями гортати. Занурилася, про час забула. До вікна - ніч. Дощ сипле, вітер дерева гне. А де Дора?
Знову Мілі - стук!
- Давно пішла, - здивувалася старша медсестра. Згадала. - Питала, як до пішохідного мосту дістатися…
- Навіщо?
- Хтозна…
До десятої вечора Ганна Іванівна тільки те й робила, що набирала і набирала Дорин номер. Ані гу-гу. О десятій плюнула на обіцянки і зателефонувала Світлані Діброві.
- Данко у лікарні… Я біля нього… - голос Свєти тремтів. - Де Дора - не знаю…
- Данка запитай, - Ганни Іванівни серце - бух долу. - Прошу…
- Не можу його турбувати. Дуже слабкий… Та й не знає. Сам її шукав, з ніг збився.
- Що з ним?
- Біля пішохідного мосту дерево впало. Просто на нього.
- Господи! Тобі… допомога потрібна? Під’їхати?
- Ні… Не треба… - замовкла. - А Дора де була? Чому Данко її майже два тижні відшукати не міг? Ти чому… на дзвінки не відповідала?!
- Вибач, Свєто.
- Дістали ви вже… Все через Дору твою! Краще б ніколи… - відрубала зв’язок.
Ганна Іванівна схлипнула. Втерла сльозу - не час! По лікарнях не побігла. Набрала номер загальноміської довідки “швидкої допомоги”.
- Дівчата… Колега телефонує. Допоможіть, - голос тремтів. - Подивіться… Дівчина глухоніма. Дев’ятнадцять років. Дора Саламан. При ній паспорт мав бути… Вашим сьогодні така не трапилася?..
- Сімнадцята міська лікарня, - телеграфно відповіла чергова довідкової.
- Що з нею?
- Точно не поінформували. До політравми відвезли.
Ох, знала Ганна Іванівна ту політравму: всі коридори ліжками заставлені. Тремтіла у таксі - швидше! Лабораторний провулок! Мілу знову - смик!
- Ще не знаю, що сталося. їду… Та не хочу її там залишати.
- Машину надішлю. Як стан дозволить, перевеземо до нас, - заспокоїла колежанка.
- Міло… Мені… платити нема чим. Звільнили. Сьогодні…
- Ганно, ти здуріла? - відповіла Міла. - Вези!