Дістався додому - чорний! Дружині все виклав - вирішуй! Або ти зі мною, або до синочка мчи, бо Володимиру Гнатовичу Макс відтепер - ворог!
Пані Женя на чоловіка глянула із жалем: із Вовки воїн нині, як з гімна куля. Та й з ким воювати?! Не може такого бути, аби рідний син їм зла бажав. Покликати його. Хай приїде. Сядуть, поговорять, розберуться… Максимко - чисте серце. Ніколи не брехав. І тепер не брехатиме.
Украй заклопотаний Макс - як не у Москві, так у Європі - з’явився у батьківській хаті наприкінці лютого. Приязно обійняв матір, байдуже оминув батька, хоч і відзначив подумки: “Схудли обоє. Знову на якійсь новомодній дієті?”
Пані Женя поправила на голові перуку і вирішила не церемонитися.
- Максиме… Правда, що фабрику татового помічника…
- Правда, - спокійно відказав Макс.
Володимир Гнатович смикнувся було, та пані Женя зиркнула на нього вовком: якого?! Взяв себе в руки.
- Ну… То розкажи… - мовив Сердюк глухо. - Навіщо власному батькові паскудити взявся?
- А навіщо ти взявся допомагати моєму ворогу? - спокійно відповів Макс.
- Що?! Ти коли встигло ворогами обрости, щеня?! - вибухнув. - Невдячне падло! Та я все життя поклав, аби тобі…
- Не ти! Думаю, маминими клопотами… Точніше, дідовими! Мамо! Я тобі щось винен?
- Ні… - прошепотіла вражено.
- А навесні… Два мільйони не я тобі перерахував?! - Володимира Гнатовича трусило.
- Хіба то твої гроші? “Сили добра”! І пішли на добре діло… На поглинання тієї фабрики.
- Виродок!
- Добре, що все з’ясували, - холодом. - Не люблю розмитих уявлень про життя!
Дверима грюкнув - бувайте!
Батьки заклякли.
- Ну, що… Приїхали! - процідив Сердюк. - Відчуваю, охорону треба посилювати! Бо син останнє винесе.
- Певно, тато йому занадто багато залишив, - докумекала пані Женя. - Нічого… Час мине - попустить. Спочатку так завжди. А ще гидливий, як чортзна-що! Важко йому, Вово. Нам… перечекати краще. От побачиш - повернеться…
Макс вирішив взяти з минулого у нинішнє зрозуміле життя тільки чистих. Білий стіл, білу “ауді”, Юлю Скачко. Ну, і маму.
Врешті, в розумній голові випускника Лондонської школи економіки жодних питань. Усе, як мріялось, - реальні справи категорії “супертяж”, чудова подруга, абсолютна воля приймати самостійні рішення. Усе те цілком вписувалося у Чон- ганову концепцію про династію, хоч китаєць і поперхнувся ханшиною, коли Макс привіз йому 2 мільйони готівкою - хай у тебе буде 14 лимонів, мій друже, замість 12-ти… Бо, як вірити нумерології, 1+4=5, а п’ятірка - символ здоров’я. Не скній, Чонгане!
Перепечаєве чимале майно не залишало часу на вдумливі монологи. Як в екстрим-турі - воруши ратицями, бо здохнеш! Полюбив літаки, навіть намірився купити власний. Сни не мордували. Затихло минуле, потьмяніло, розтануло, ніби змирилося - тільки білому шлях. І лише один нез’ясований сумнів без назви, імені, географічних прикмет і персоналій час від часу виринав із підсвідомості - репетував, розбурхував, муляв. А що воно таке, чому?.. І гадки не мав. Наче на сірому тлі розпливчастих обрисів не вистачало окремих ясних скелець, щоб зрозуміти…
Перше скельце впало і розбилося у паризькому аеропорту Орлі. Чекав на літак у Південному терміналі, почув українську мову.
- До дитини! До дитини їду! - кричала жінка, яку двійко поліцейських тягнули кудись.
Озирнувся здивовано, підійшов до поліцейського офіцера, що стояв біля колони, уважно спостерігав за діями колег - ті разом із жінкою вже зникли в одному зі службових приміщень аеропорту.
- Перепрошую, - ламаною французькою. - У чому винна та жінка?
- Нелегальна мігрантка.
- І що на неї чекає?
- Табір для нелегальних мігрантів, суд, висилка.
- Дякую…
Друге скельце підібрав у “Пінчук-Арт-центрі”, куди завітав з Юлею напередодні відкриття виставки, коли запрошують тільки пресу та багатих-впливових, аби простий люд під ногами не плутався. Роздивлявся чудернацькі інсталяції, наштовхнувся поглядом на сумного сивого діда - стояв посеред зали каменем, сам, наче інсталяція скорботна. Матусов? Живий?
Підійшов ближче.
- Оресте Давидовичу?
- Доброго дня, Максиме, - безбарвно пробурмотів Матусов.
- Ви… засмучені чимось?
Старий зітхнув.
- Таточку… поховав. Позавчора. Розбилася на “ферарі” у Монте-Карло. Все сукню якусь неймовірну чорну собі розшукувала. А навіщо?.. Така біда…
- Співчуваю, - відповів щиро.
Відійшов від Матусова - очам не повірив. Біля конструкції зі старих іржавих металевих балок, що, певно, мали символізувати кінець техногенних устремлінь людства, стояла Дора - на шиї фотокамера, за плечима рюкзак із приладдям. Роздивлялася іржу вдумливо, підняла камеру - клац! Макс насупився, підійшов, торкнувся Дориного плеча. І як озирнулася - очі- всесвіт - мовив жорстко: