- Я можу сама піти… - сказала Ганна Іванівна.
- Ні! Дора! Не пояснюватиму. Дора! А ви вже постарайтеся, щоб пристала… А потім… Я дам автівку… Бо треба виїхати за місто і розсипати ту землю на березі Дніпра.
- Де саме?
- Дора… Дора взнає, - відповів упевнено.
За два роки після трагічної загибелі Люби, день у день, Продан стояв біля автівки, здалеку спостерігав, як Дора висипає з ганчірки землю під березу на березі Дніпра.
- Місце запам’ятав? - запитав Макс, коли начальник охорони повернувся до Києва.
Продан кивнув - ясна річ. Тихо вийшов з кабінету.
Макс усміхнувся задоволено. Тепер, нарешті, крапка. Хай і лишаються позаду - Люба, поламаний ідіот Макаров, зіпсована ним Нані, пихаті батьки… З собою - білий стіл, біла “ау- ді”, Юля… Врешті ж, і вона колись не чіплятиметься за простирадла відчайдушно, варто лише Максові розпочати любовну прелюдію, обійме пристрасно…
У вікно - гарячий вітер. “Дідові за все дякувати, - подумав. - Треба і йому свічку поставити, аби спав спокійно…”
Слушна думка потягла на літню спеку.
- До Володимирського, - наказав Продану, проїхав повз близький Флорівський.
Автівка промчала розплавленим Хрещатиком, вивернула на бульвар Шевченка. Макс кинув оком ліворуч і ледь не знепритомнів - під зеленою тополею, на якій вицвілим горем майорів вінок із пластикових квітів, стояла руда дівчина у чорному до п’ят, тримала в руках картонну табличку з трьома словами.
- Стій! - ухопив за кермо.
Продан на гальма.
- Шефе…
“Ауді” застигла посеред проїжджої частини. Макс вискочив - автівки у вереск: ідіот довбаний! До біса. Перебіг вулицю, перескочив чавунну огорожу, рвонув до тополі щосили, ніби щезне разом із дівчиною, табличкою, вінком! Зупинився за метр. Закляк. Руда обернулася до нього. “Не Люба!” - перелякалося серце, бо раптом зрозумів - усі ті свічки-сподівання марні. На власні очі побачити живу чи мертву, от тоді б заспокоївся. Опустив очі. “Тебе бачить Бог!” - прочитав на картонці.
- Ви… - мовив тоскно. - Чому тут?
- Тут хлопця мого вбили… Звірі.
- їх не знайшли?
- Ні… Та вони тут… Щодня проїжджають повз мене… Думають, що врятовані. Що їх ніхто не бачить…
Скельце лягло у сіре, серце застукало: спало-спало собі, а тут прокинулося. Роззирався, наче з неба стирчить невидимий мікроскоп, він під ним - мошка. “Годі”, - зупиняв себе, та знову і знову дивився в небо. Юля насторожилася, забула про якорі, розкрила обійми:
- Максе… Що з тобою?
- Нормально… - відповідав замість Макса Дон.
- Може, поїдемо кудись? - пропонувала.
- Краще пожити, - відповідав замість Макса волоцюжка Ботва.
- Ну, що ти таке говориш? - лякалася. - Поїдемо завтра ж!
- Нащо мчати? Це ж наш час… Він пролітає… Ми навіть не встигаємо… - шепотіла замість Макса Люба.
Юля огортала Макса чуттєвою ніжністю, здавався, припадав до русявої красуні, усміхався без слів. Чисто, як Дора…
Пручався омані, кричав собі подумки: “І що?!” Та минуле ставало реальністю, затьмарювало день нинішній, і те божевілля тяглося б вічно, якби не кадуцей. Перепечаєве майно настійливо кликало Макса: охороняй гроші, бо розвіються! Мотнувся в Росію, на Далекому Сході помідорів об’ївся, вбивав серце справами і, коли повернувся - спокійний, холодний, як лід, - поїхав на Костьольну. Було у Макса питаннячко до Єви-Марії.
У задушливій кімнаті стара ворожка обтирала лице вогким рушником.
- Не приймаємо! - жіночка у чорному заступила Максові шлях. - Єва-Марія відпочиває.
- Від чого? Від брехні?! - відсунув жінку, нахабно всівся навпроти ворожки.
- А… Ти… - Єва-Марія глянула на Макса прискіпливо.
- Нащо ви людям брешете?! Вас же Бог бачить! - сказав холодно. - Вас! Бачить! Бог! Щомиті! Не боїтеся?
Єва-Марія захитала головою заперечливо: “Ні”.
- Не боюся, - незворушна. - Знаю, кому правди не треба.
- Е ні! Не грайтеся! Правда всім потрібна. А от брехня… Нащо напатякали, що мені Нані Новаковська - доля?! Яка у тому користь?
- І прикрощів ніяких. Не склалося ж, правда? Та й помилятися можу. Жива людина…
- Краще збирайте свої манатки і дуйте куди подалі, поки вашими одкровеннями не зацікавилися відповідні органи. Бо я допоможу!
Підвівся, зиркнув на Єву-Марію шулікою, пішов до дверей.
- На все добре! І запам’ятайте. Немає такої правди, яку людині знати не треба!
- І тобі? - почув у спину.
Озирнувся.
- А про мене, дивлюся, геть усе знаєте! - усміхнувся недобре. - Ну?! Приголомште наостанок!
- Мати твоя…
- Що? - скривився.
- Помре, - сказала Єва-Марія. - До кінця цього року. …Ні.
Кляте слово. Хоч як не затуляй його іншими - мовляв, збрехала, придумала… Лізе наверх, паралізує думки, м’язи, серце. У голові порожньо. Тільки страх. Ні… З калюжі в дитинстві мама його… І потім… завжди… Ні!