Задовгу, як життя, хвилину виринає перший істеричний порив - фігня! За годину домовиться з найкращими клініками світу, за день маму вже почнуть обстежувати найкращі спеціалісти, за тиждень знатиме точний діагноз і віддалені перспек-
тиви. Мозок реагуе холодним фактом: перспективи відомі. До кінця цього року…
А у нас що? Липень? Є півроку?
“Півроку маму не бачив”, - усвідомлює, вражається.
Хапає мобільний. Ні! Поїде.
Не їде. Страшно. Дивитися в очі і знати, що за півроку…
Суне пішки. Сичить Продану - геть!
Майдан, Бессарабка, до Ради. Повз “Арсенальну” і Лавру до Царського Села. Сонце переводить сили на воду, всередині тремтить відчайдушний гнів: будь ти проклята, паскудна ворожко! Хто тебе за язика тягнув?! Як тепер із цим жи ги? Дідо… Дідо був мудрим. Потурбувався, аби інші не відчували себе безпорадними і безсилими. А Макс… Що він може? І що повинен робити?
“Хай би двері відчинив тато”, - просить. Замок клацає. На порозі мати. Ніби така, як завжди.
- Проходь, - кидає байдуже.
- Чому пахне ліками? - питає, голосу свого не чує.
- Тато захворів, якщо тобі цікаво, - відповідає пані Женя ворожо. - А ти тут задля чого?! Якщо знову нам нерви мотати, то краще вже йди собі.
- Скучив, - шепоче сумирно.
Відводить погляд, йде за матір’ю до вітальні. Володимир Гнатович лежить на дивані перед ввімкненим телевізором.
- Як ти, тату?
Батько не відповідає. Супиться, відводить погляд.
Макс безпорадно озирається до матері: допоможи! І сам не витримує. Очі долу. Обережно опускається в крісло, ніби тут геть усе потрібно робити вкрай передбачливо.
Пані Женя демонстративно всідається поряд із чоловіком.
- Гроші скінчилися? - питає.
- Ні. Навпаки… Подумав, може, вам щось потрібно.
Батьки перезираються. Пані Женя з тривогою дивиться на
сина, стягує перуку - задовбала, їй-богу!
- Максимчику… - не витримує. - Що сталося, синку? Кажи!
гзо
Макс полохливо зиркає на матір.
- Навіщо… перука? Хіміотерапія?
- Здурів? - дивується пані Женя. Вдивляється в бліде обличчя сина. - У тебе біда якась?
- Ні… Тобто… Простіть мене… Можна, тут сьогодні лишуся?
Батьки знову косують одне на одного.
- Це твій дім, синку, - врешті вимовляє Володимир Гнатович.
Час стоїть. Зупинився і чухається: куди поспішати? Розмова не клеїться, рветься. Як справи? Нормально… Що там з погодою? Пече, наче кінець світу. А у дідовому палаці дуже файна система вентиляції. Може б, на літо батьки до Макса переїхали. Місця - на роту. Та ні. Тут звикли. Чи за містом на дачі. Там і були, але татові раптом серце прихопило. Зрозуміло. Ви ж… лікуєтеся?
- Ні, Божої ласки чекаємо, - відповідає пані Женя категорично, як завжди.
Зрозуміло…
Макс тоскно дивиться повз матір. Що далі?
Володимир Гнатович заплющує очі. Пані Женя підхоплюється.
- Ходімо на кухлю, Максимчику. Хай тато перепочине.
Трюфель, чай. Вершки, полуниці. Пані Женя всідається за
стіл навпроти сина. Й жестом не виказує справжніх почуттів: оце б обійняла ріднесенького, обцілувала. Жодної з образ не згадала 6. Повернувся!
- Смачно?
Макс дивиться у чашку.
- Мамо… Я тут подумав. Тато став хворіти… Треба їхати в Європу. В нормальну клініку. На діагностику.
- Ой, я тебе прошу! - відмахується пані Женя. - Нічого з твоїм татом не станеться. Прислів’я чув? “Хто хворів? Дідо. А хто помер? Баба!”
Макс полотніє.
- Так я і кажу… Давайте всі разом поїдемо… Чому (3 вам із татом не перевірити здоров’я…
- Ти - наші ліки, - не втримується, штрикає пані Женя. - Аби без фокусів… Гарцювали б, як молоді.
Замовкає, раптом змахує сльозу.
- Максимчику… Кінчай чудити! Бо ми тут без тебе…
- Мамо, мамо… - підхоплюється, обіймає матір, серце стискає безпорадним жалем. - Закінчив! їй-богу! Ти ж знаєш - я ніколи не брешу.
- Кому? Людям не брешеш? Ото диво! Ти сам собі не брехати навчися! - вражає у серце.
- Прошу.,.
- .. .Тата з тією фабрикою так підставив! Ворог там у нього… А в пику йому зацідити не міг?! Треба було гроші фінькати?!
- Матусю…
- …А я так мріяла! Аби онуки. Щоб женився…
- Геть не проти!
- На хвойді отій? - пані Женя обурено дивиться на сина, бідкається щиро: - Де ти їх знаходиш? На смітниках? Любу ту! Юлю цю! Хіба нормальних дівчат мало? От Нані Новаковська… Феноменальна дівка! Розумна, красива. І батько її нам… цілком підходить.
- Нані?
- Ще скажи, що не подобається! Бачила, як дивився на неї у тому селі, де ти зопалу бусик татарам подарував.
- Нані? - повторює тоскно. - Обіцяю… Завтра ж зателефоную Нані. Дякую, що нагадала… Нані?.. Так. Варто познайомитися ближче.