- Я - добрий… Чому люди не шанують того? Чому нас оточують такі нікчеми? - запитав маму.
Так уже повелося у Сердюків: тато все більше кар’єрою займався, а мама - так та із сином залюбки теревенила.
Пані Женя тоді відповіла щось формальне на кшталт “цурайся босоти”. І не тому, що саме несла до звалища понівеченого “Scott’a” і матюкалася подумки, бо надто уже шкодувала, що велосипед і дня дитину не порадував, ні - Максові і умніви несподіваним чином прояснили плани самої пані Жсні.
Максимка за кордон навчатися відправимо, - того ж дня повідомила чоловікові і заходилася синові файну школу за бу- і ром шукати.
(лірава непроста, та за два роки упоралася. Після консультацій. з’ясувань, відвідин більш як двох десятків престижних європейських шкіл зупинилася на навчальному закладі у швейцарському Санкт-Галлені: старовинна середня школа тут гордо именувалася “Інститут ауф дем Розенберг”. ї хоча навчання коштувало більш як 70 тисяч доларів на рік, пані Женю вельми привабила педагогічна концепція закладу: обіцяла не тільки гідні знання і комфортну безпечну атмосферу, гарантувала адаптацію у суспільстві, розвинуту соціальну компетенцію і здатність долати конфлікти.
- Може, хоч навчиться козлів давити, - понадіялася.
У дванадцять років Максим Сердюк подався гартувати характер до швейцарського міста Санкг-Галлен, де є барокова церква небаченої краси й унікальна старовинна бібліотека.
Якби сьогодні хто запитав Макса, що найбільше запам’яталося за п’ять років, що він провів їх у Швейцарії, найперше згадав би прізвисько, яким його нагородили на першому ж уроці ;і англійської.
• Сер Дюк? - вразився учитель. - Ваше прізвище Сер Дюк?
Забув про тему уроку, хвилин десять пояснював: на звертання “сер” у давній Британії могли розраховувати виключно осо- (“и знатні - баронети і лицарі. А “дюк” з латини - “герцог”. І усі знають, що герцогський титул мають особи королівської крові… У школі з’явився сер Херцог? (Учитель так і сказав, переклавши німецькою - herzog, і хіба то дивина для німецько- мовного швейцарського кантону.) Поплескав Макса по плечу:
- Як не по крові, то, певно, за характером ви - шляхетна людина.
Макс тоді підвівся, відповів, ледь добираючи слова англійською:
- Сподіваюся, ніхто й ніколи не матиме у тому сумніву.
Дюк - кликали його з того дня. Дюк. Втягував живіт, розправляв плечі, від чого підборіддя мимоволі підіймалося вище: хіба хибні справи роблять із високо піднятою головою?.. Дюк… Дівчатка стріляли оченятками захоплено, хлопці дивувалися вдумливій щиросердності.
- Максе,ти реальний Дюк! - визнав китаєць Чонган, з яким Макс п’ять років ділив одну кімнату у Санкт-Галлені, коли вони прощалися після закінчення школи і Макс їхав до Лондонської школи економіки, а Чонган - у Гарвард.
До зустрічі зі звичайним життям ніхто й ніколи не сумнівався у тому, що Макс Сердюк - шляхетна людина.
Дідько, так… Так он що найбільше муляло! А він усе вишукував причини: чому рана ніяк не гоїться, хоч зі шкіри лізе? З батьками порвав, плани грандіозні: власним розумом у дамки. І стрижень: я - Дюк! Зможу! А Гоцик, падло… Він так не думав… А Люба? Та теж?.. Та й інші…
- Помиляєтеся, - у порожнечу.
Носаком у двері - дорогу! Кімнатка на Костянтинівській кліпнула вікнами услід: не повернеться… Ніколи…
Вночі Київ не бажає розмов - зайві! Із прикрістю роздивляється балакучих: що за йолопи тут у нас? Ага! Двійко дівчаток у підстрелених спідничках сунуть темним провулком, дзеленчать: “А він…”, “А я…” Та замовкніть, дурепки. Ніч - сафа- рі. Що запропонуєте мисливцям? Цноту? Каблучку? Сережки з вухами, худий гаманець? Життя?.. Ану брись додому язиками чесати!
Макс вийшов у темний дворик, вже повернув до арки (через неї - на Костянтинівську), аж почув від голої вишні, що вона стирчала посеред двору, тихий стогін. Вдивився і розгледів тільки лису голову сусідської дивакуватої дівчини - певно, шаленіла від “Солдата Джейн” чи просто сповідувала філософію мілітарі. Задерла голову догори, підборіддя у небо, на шиї - важка чоловіча долоня…