Старий Перепечай квиток організував за годину, чим, сам того не відаючи, довів до інфаркту диригента камерного симфонічного оркестру, який з колективом летів до Бельгії на якийсь фестиваль, бо за годину до відправлення той дізнався, що замість 52 квитків оркестру якогось біса надали 51, а у нього і так валторна Захворіла, альт у запої, а тут тобі таке лихо: ще одного треба на батьківщині залишити!
- Квиток один? - Макс забув подякувати спритній мамці. - Я із Дорою хотів летіти.
- Зі справами упораєшся, наступного разу разом полетите, - лагідна. - Якраз Дорі паспорт зроблять… А тато тобі уже номер у готелі замовив. Чекає…
31 грудня 2008 року Макс Сердюк стояв на сяючій вогнями площі Гранд-плас, яка у святкову годину більше нагадувала величезний рухливий торт з веселих збуджених людей, дивувався: настрій натовпу не зачіпав. У повітрі пахло гарячими вафлями і пивом, та й вони не дарували відчуття безприв’язного азартного буйства. Подивився на годинник: куди спочатку? Із батьком зчепитися чи з Чонганом обніматися? У відповідь мобільний - дзеньк! “Хто дзвонить - до того й подамся!” - вирішив.
- Ти де? - почув голос батька.
Усміхнувся: нормально! Закінчувати день краще приємними зустрічами. А починати із невідкладних справ.
- Не чекав? Може, плани були? Не перебив? - Макс ходив просторою вітальнею номера “люкс” п’ятизіркового готелю “Аміго”, що він за десять хвилин неспішної ходи від Гранд- плас, затишна нірка. Тут коханням, певно, гарно займатися, а не державними справами. Зиркнув на настороженого батька. Сидів у кріслі, супився підозріло: мовляв, якого біса принесло?! Тільки-но у Києві розпрощалися після твоєї забави дурнуватої.
- А ти хіба надовго? - спитав врешті.
- Та ні! Хвилин за двадцять, думаю, упораємося, - Макс усівся у крісло навпроти. Глянув на батька зухвало.
- Ну! То кажи, що за гарячка, - буркнув Сердюк-старший.
- Фонд… Я розпоряджаюся десятьма відсотками коштів. Вважаєш, це нормально?
Володимир Гнатович звик на будь-які конкретні запитання давати швидкі розпливчасті, як сире тісто, узагальнені відповіді. І вже було розкрив рота, аби десятьма-двадцятьма реченнями спокійно пояснити… Та нахабність, з якою син виплюнув йому претензії прямо в очі, таки вибила зі звичної колії. Почервонів до скронь. Учепився у крісло.
- Отак значить. Ну… І почекав би, поки повернуся. Обмізкували б.
- Зараз і обмізкуємо.
- Ну, добре, добре… - недобре так. Відірвав долоні від крісла. Підвівся важко і тільки тепер помітив на комоді біля дзеркала губну помаду шльондри Карен, що вона час від часу влаштовувала нардепу інтимні забави без небезпечних наслідків. Заступив комод, усміхнувся синові.
- Розібрався, значить, як фонд працює. То добре. І яку частку контролювати хочеш?
- Сто відсотків!
-Ні!
- Тобто? Ти мене весільним генералом туди посадив? Тоді я й дня там не лишуся! Невже ти й досі не зрозумів, тату? Я працюватиму тільки самостійно і незалежно від тебе. Навіть… у твоїй структурі.
- А десяти відсотків тобі мало?!
- Мені? Ти знущаєшся? Ті гроші йдуть людям. А інші…
- А інші - теж людям! Дуже потрібним, дуже поважним і дуже впливовим людям.
-1 тобі?
Володимир Гнатович набундючився, забув про помаду Карен, загарцював по вітальні.
- Мені, не мені. Яка тобі різниця?! Певна частка - недоторканна. І це не обговорюється. Гроші йдуть… за призначенням. Благодійні акції, допомога оцим усім алкоголікам, наркоманам… На них - десять відсотків! І це теж не обговорюється. Є опікунська рада, а це не я один. Рада так вирішила. Крапка! - замовк, розстроївся. - Молодий ти ще… благодійністю займатися. Складна справа…
- А ти думав, я на сто тисяч гривень гречки бідахам накуплю і півроку радітиму? - Макс підвівся, стояв посеред вітальні, спостерігав за знервованим батьком.
Володимир Гнатович зупинився, обійняв сина.
- Ну… Годі, Максе. Свято… Рік новий. Разом відсвяткуємо чи назад летиш?
- З товаришем зустрітися маю. З ним, певно, і Новий рік зустріну.
- То й добре. Відпочивай. Я тобі номер забронював. Чи зі мною лишайся.
- Тату… Ми не про свята!
- Та чого ж ти такий упертий?! Усе “тату” і “тату”! Хіба я тобі зле зроблю? Подумаю… Подумаю і все вирішу. Аби впорався.
- Упораюся…
- Добре… Дай тиждень-другий. За день такі справи не вирішуються. Треба з людьми поговорити… Пояснити їм… - зиркнув на сина із прикрістю. - І що тебе муляє?
Макс усміхнувся тоскно.
- Та ні… Усе гаразд. Хочу справу… згідно з власною ваговою категорією. Я на середньоваговика не вчився. Моя вага - важка.
Чонган замахнувся на надважку. Готель “Radisson SAS Royal”. У “люксі” італійські меблі ар-деко 70-х років минулого століття. Китайцеві італійці по цимбалах! Статус. Сорочки-шкарпет- ки розкидані, посеред них коштовні цяцьки-гаджети - як і погубляться, Чонган нові купить. Не проблема!