Пані Женю обпекло: гаряче! Є вихід. Гарантований і безпрограшний.
- Ви не знаєте, у літній колекції “Версаче” є чорне? — чула голос Таточки, а уява уже підтягувала логіку до жорстких планів. - Я б хотіла підготуватися до безмежного горя…
- Краще завагітніти встигни, інакше Орестове майно без тебе роздерибанять, - не утрималася, плюнула пані Женя, відштовхнула ванночку - який в біса педикюр?! На Костьольну! І що там за Єва-Марія така намалювалася?!
От, хоч і кажуть, з лиця води не пити, а як на пані Женю, то ворожка могла б щось і підправити на пиці, як уже взялася іншим поради роздавати. Ніс - точно від Саркозі, вага - дві Кабальє, і в пір’ї вся, у пір’ї, ніби теж поміж лебедів на сцену Маріїнки вилітала рочків сорок тому, бо на вигляд бабі під шістдесят, ніяк не менше. Хоч би штори позакривала, щоб люди менше від її шнобеля жахалися. Прилипла дупою до широкого крісла різьбленого, боа обмахується, наче їй літо, крізь пані Женю дивиться, засинає на ходу. Хіба що не хропе. Чи вона у трансі якомусь? А позаду крісла нервова панянка рочків тридцяти, вся у чорному.
- Єва-Марія слухає вас, - до пані Жені.
- У мене до пророчиці справа делікатна, - пані Женя їй. - Ви 6… прогулялися…
- Це неможливо. Я - перекладачка. Єва-Марія не розуміє української.
- То нічого. Я їй жестами поясню.
Панянка почервоніла вправно, до ворожки нахилилася, за- балабонила щось. Єва-Марія иовіки припідняла, закивала: мовляв, гуляй, дівко. І ледь за перекладачкою зачинилися двері, потягнулася у кріслі, руки перед собою на стіл поклала, на пані Женю зиркнула і сказала чистісінькою українською:
- Ох, не з добром прийшла ти, жінко!
Точно, з-під Житомира! Пані Женя хотіла було обуритися - ще й тикає, та слушна думка: так навіть зручніше! Умостилася у кріслі навпроти Єви-Марії, гаманець із сумки дістала.
- Я майбутнього знати не хочу, - сказала. - Ні свого, ні близьких, ні дальніх. Треба одній людині наворожити долю.
- То навіщо ти тут? - здивувалося бабище. - Хай та людина прийде, подивимося, що на неї чекає.
Пані Женя головою захитала із прикрістю: мовляв, що ж ви, пані, така тупувата?!
- Не треба нікуди дивитися. Усе відомо. Є один хлопець. От він прийде, а ви повинні тільки одне йому сказати: твоя любов і доля - чорнява дівчина. І ім’я її… Ім’я я вам пізніше назву. І опишу її зовнішність детально, аби хлопець не переплутав.
Пані Женя замовкла, в’їлася у ворожку поглядом: то як, згідна?
- Просто повторіть те, що я вам скажу. Небагато клопоту, так? А я гарно заплачу… - додала.
Єва-Марія усміхнулася недобре.
- І навіщо ти синові свою волю нав’язуєш?
- Синові? З чого ви взяли, що синові? Я не казала…
- Не віриш мені! А я і без тебе все знаю. А те, що задумала…
- Ні! - пані Женю підкинуло. Підхопилася зі страху. - Прошу! Ані слова. Як не вірити? Вірю! Кажуть, уся Македонія гуде. Тому й прийшла до вас. Як дітей маєте, зрозумієте… Як усе бачите, тим більш зрозумієге…
- Не боїшся?
- Та не лякайте вже! Й не боятимуся! - горбатий ніс ворож- чин зник, боа і пір’я, двісті кілограмів целюліту і глибокі зморшки на лобі. Пані Женя бачила тільки проникливі темні очі.
- Веди його. Повторю за тобою, - прошепотіла ворожка, прикрила повіки.
- Дякую! Дякую дуже! А… гроші? Скільки? Коли?..
- Не хочу від тебе грошей. Жабку мені купи… Зелену, тверду. Та не смарагдову. Непрозору… Як твоя доля тобі… - усе тихіше, тихіше. - Йди собі, жінко… Сама схотіла…
Чи тому, що дві години польоту Макс усе обмізковував розпатякування Чонгана про династію, вигідний шлюб, розташування зірок і вітражність його азійського Я, чи через те, що плече відтягувала сумка з лікером “Mandarine Napoleon”, що його нормальні люди у коктейлі додають, а старий Перепечай у чистому вигляді дудлив, та з Борисполя Макс хотів було податися прямісінько до діда, бо в житті батька не спостерігалося справи, яку б хотів продовжити без відрази для власної гідності. Може, ді- до кращий? Розпитати 6.
Та біля квиткових кас на виході із приміщення аеропорту стояла мама. Махала Максові ще здалеку, усміхалася.
- Синочку… Привіт! Відпочив? - наче той перетрудився.
- А Дора де? - раптом запитав Макс.
- Максиме! Ну, їй-богу! - обурилася. - Ще я за твоїми служницями не слідкувала! Десь же є! Раз до тебе заходила, так її вдома не було. Нікого не було.
Плани побачити діда відступили, загубилися на задніх щаблях актуальності. Макс знітився.
- Дякую, що зустріла, мамо. До татового офісу довезеш?
Мати вела автівку до міста, розпитувала про тата, нудний
Брюссель і геть не нудного Чонгана, а Макс ловив себе на думці, що нишпорить погяядом по узбіччях - дівчина у чорному, табличка в руках, три слова. Попереду з’являвся хрест чи невеличкий пам’ятник - місця загибелі людей у Д’ГП, та біля них - порожньо. Думки збивалися… А Дора? Дора де? Чому вдома не сидить? Хто дозволив?..