- Краще пампушки товченим часником з олійкою полий! - буркнула Єва-Марія. - А то ти з цими гастролями скоро й борщ із круасанами подаватимеш!
- Після цих гастролей, мамо, борщ нам із вами подаватимуть!
- Ага! Ще скажи - у Македонії!
Точно з-під Житомира.
Вітер…
- Що?!
Вітер підхоплює слова, несе у чужі вуха.
- Максе! Що?!
- Пусте… Дівчину якусь наворожила, Дору приплела.. Пусте, мамо.
Вітер дражнить. Змінює напрям. Обдає Макса хвилею істеричної материнської радості: йє-є-єс!
- Мамо!
- Вітер… Ходімо звідси, - пані Женя уже поспішає до машини. - Скоріше б весна.
- Весна?
- Так хочеться тепла…
Дора стала деревом. На кінцівках проросли тугі бутони, лопалися, розкривалися квітами безпричинної радості, підганяли кров - шугала судинами веселим стрімким потічком, що він виник на місці млявого русла від щедрих талих весняних снігів. Дора стала деревом. Дерево жило Данком.
Це дивно - ти спиш чи йдеш, слухаєш чужі розпатякування чи щосили треш голе тіло жорсткою мочалкою під гарячим душем, розбираєш пошту у фонді чи мастиш маслом бутерброд на чужій розкішній кухні, а все те освячено одним - Данко…
Як одна людина може прорости в іншій? Не тільки у серці чи голові - всюди. Рухати її руками, заплющувати їй очі, лоскотати за вушком і безкінечно ніжно виводити на голій спині таємні знаки вічного єднання…
Дора втратила звичайну настороженість. Данко… Не помічала змін у поведінці Макса. Не дивувалася тому, що після повернення з Брюсселя він перестав брати її за собою всюди, куди б не йшов.
- Максим Володимирович чимось вкрай заклопотаний, - стривожено спостерігала за хазяїном Ганна Іванівна.
“Так”, - кивала байдужо. Данко…
Чобітки зі шкіряною підошвою промокли за десять хвилин. Можна було б сховатися у теплій кафешці, та Данко взяв Дору за руку і вони йшли, йшли… Наче хто гнав якнайдалі від червоно-білого шлагбаума. Та все вгору. “Я не боюся! Не боюся!” - втовкмачувала собі Дора, тремтіла від страхів, зиркала на Данка, а він посміхався і дивився тільки вперед. У Марийському парку, біля чавунного фонтану, що з 1900 року тут не одних закоханих бачив, врешті зупинилися, і Данко сказав:
- Хай це буде нашим місцем. Добре?
“Так”, - кивнула Дора.
Данко присів навпочіпки, написав на снігу: “Тобі 15”. Дора розсміялася, і страхи щезли. Та що ти?! 19 - вивела тоненьким пальчиком.
- Ото, тьотя! Та ти старша за мене… - розстроївся гак кумедно і щиро, що Дора не втрималася, торкнулася долонькою Данкової щоки. Ну, що ти…
Знітився, почервонів.
- А мені тільки-но вісімнадцять стукнуло.
Дора знизала плечами: і що?
- Зате я вищий за тебе. І сильніший… - непевно простягнув до Дори руки, притис до себе. Забув… Геть забув, що глуха… Що їй дивитися на нього треба, аби знати його слова… - Бачиш! Твоя маківка мені по плече. Мала… Маленька…
Данків вовняний светр коле лице. Дора намагається підняти очі і раптом німіє: вона чує? Під светром гучними барабанами бухає схвильоване Данкове серце.
Відскочила, як те козеня, витріщилася на Данка.
- Я… образив тебе? - читала по вустах у німому просторі.
- Ні… - опустила голову, ноги за командира - скоріш звідси! Ну, що ти собі за примху вигадала?!
Данко наздогнав за крок. Забіг наперед, став перед Дорою.
- Я… розмовлятиму тільки твоєю мовою! Не йди…
У мокрих чобітках хлюпає. Дора розгублено роззирається: густий сніг перетворює на білі статуї все, що не рухається більше хвилини. Чавунний фонтан - німий без дзюркоту прозорих струменів. Хоч тонну води з відер у нього вилий - не заговорить. Дора стискає кулачки - нізащо не розмовлятиме з Дан- ком жестами!
Данко став деревом. Проріс. Чує…
- Візьми, - простягає Дорі новенький смартфон “Nokia”.
- Нащо? - читає здивування у Дориних очах.
Данко усміхається. Дістає з кишені другий смартфон - цей старіший, корпус покоцаний. Спирається на засніжене дерево, пише СМС-ку, і Дора відчуває: “Nokia” істерично смикається у її руці - приймай!
“Є зв’язок! Данко на проводі”, - читає. Усміхається. “Привіт, Данко” - відписує. “Обіцяєш носити смартфон із собою всюди?” - “Обіцяю”. - “Ну, клас! А гарно я придумав?” Гарно, гарно! Дора схиляється до смартфону, клацає клавішами. Не бачить, як Данко ховає посмішку, розглядає її зачудовано і розгублено.
Того дня, повернувшись до хазяйської хати, промерзла і щаслива, Дора крутила в руках смартфон, смикала Ганну Іванівну за руку.
- Не-е-е боу-ся! - хоробро вимовляла вголос.
- Сховай! - наказала операційна медсестра з двадцятирічним стажем.