Уночі Дора сиділа на постелі, читала у смартфоні Данкові гарячі слова - завтра, чекатиму, біля фонтану, опівдні. Серце вискочило, давай відписувати: буду, буду! Крізь щілину причинених дверей світло з коридору: блим… Була б не глуха - і звуки почула б: ходить Макс вітальнею, соває крісло, шурхотить паперами. “Уже й повернувся, - думає розгублено. - Як же мені до Данка вирватися? Признатися Максові?”
І призналася 6, та в Макса не стало часу на Дору. Як і колись, Ганна Іванівна заходить кожного ранку до Дориної кімнати:
- Пані Доро. Прокидайтеся.
А розкладу на день немає. “Підйом, життя, спати?..”
- А де Макс? - заглядає секретарці у вічі.
- Поїхав…
Дора посміхається безтурботно - от і файно! Хапає смарт- фон: “Я прийду…”
Чавунний фонтан у Марийському за зиму призвичаївся бути третім не зайвим.
Були у Світлани Сергіївни Діброви заповітні три слова. “Так треба, Свєто!” - казала собі, коли посеред ночі бігла порожньою холодною вулицею геть від дому ненависного п’яного чоловіка, притискала до грудей маленького Данка. “Так треба, Свєто!” - і залишалася у редакції до ночі, аби опанувати останню версію “ін дизайну”, потім принципи створення інтернет- версії газети, потім добір професійного колективу.
А вранці, коли будильник верещав о шостій, підхоплювалася із заплющеними очима, відкривала їх вже від прохолодної води у ванній, дерла щіткою ясна, остаточно просиналася, роздивлялася власне відображення у дзеркалі, зітхала, трохи видавлювала на долоню якісної тональної пудри “Guerlain” і умовляла себе: “Так треба, Свєто”.
Працювало! У свої сорок два Світлані Діброві було чим пишатися. Робота цікава, заробляє нормально, і син, слава Богу, не в тата вдався. Після школи вирішив одразу не вступати до інституту журналістики, попрактикуватися фоторепортером. Світлана Сергіївна виділила синові одну з редакційних камер, і Данко Діброва з гордістю причепив на улюблений розтягнутий светр бейдж “Преса”.
- Ти з ним і спатимеш?! - іронічно насміхалася, коли увечері на кухні Данко хапав зі сковорідки гарячі млинці, запихався ними біля плити і весь час поправляв бейдж за светрі.
- Свєто Сергіївно… Я тебе прославлю, - обіцяв Данко з повним ротом.
Журналістка любила, коли син називав її Светою Сергіївною, То був знак їхньої дружби і довіри. Якби не Данко, чи вистачило б жінці сил щодня вперто повторювати собі: “Так треба, Свєто”.
А “треба” тягло редакторку, як швидка трійка легкі сані. Другого січня вранці народ після новорічних забав ще тільки розсолом відтягувався, а Свєта Сергіївна при повному параді вже літала кухнею - Данкові сніданок, закинути білизну в пральну машину, викликати таксі, щоби не запізнитися на “літучку”, віднайшла у шухляді старий мобільний телефон.
- Дане, у мене новий смартфон глючить, - зазирнула до синової кімнати, розтормошила. - Віднесеш до сервісу?
- А ти з чим? - спитав Данко.
- Старий ще не викинула. Віднесеш?
- Звичайно.
Свєта Сергіївна згадала про новий смартфон за тиждень з гаком.
- Як там мій апарат? Остаточно здох чи полагодять? - запитала сина.
Сидів на кухні над чашкою чаю, не пив - де був?
Данко насупився. Зашкріб нігтем по скатертині.
- Ма… Я його дівчині одній віддав, - сказав ніяково. - Ну… Так треба, Свєто…
Якби ж він тих останніх слів не казав! Редакторку зачепило, як підводну водорість якорем, потягло.
- А… У неї немає мобільного?
- Не знаю. Певно, є.
- І…
- Я номера не знав.
- Якого номера?! - Свєта Сергіївна дуже старалася не вибухнути.
- Номера її мобільного. Я не знав номера її мобільного. Тому дав твій… Щоби… писати їй.
- Ти… здурів?! - вигукнула мати так гучно, що у чашках чай захвилювався.
- Ма… Так треба!
- Кому треба?! Мені - не треба! Ти знущаєшся? Ти більш безглуздої брехні вигадати не міг?! Як я не знаю чийсь телефон, то я просто питаю: який у вас номер?! І мені відповідають…
- А вона не може…
- Чого вона не може?
- Розмовляти… Вона німа.
Редакторка вже готова була вигукнути: “І що?!”, та слова, як факт, не були для Свєти Сергіївни порожнім звуком. Завмерла, а у вухах хтось радіостанцію улюблену шукає… І зайве питати.
- Мам…
А! І голос у нього змінився. Не тільки над чаями літає.
- Свєто…
- Як її звати?..
- Дора… - підхопився,за ноутбуком побіг, приволік на кухню за мить, розкрив, віднайшов репортаж з різдвяного балу. - Ось… Це вона…
Зі світлини на Свєту величезними чорними очима здивовано дивилося тендітне дівчатко. Майже дитина. Данко вихопив її тієї миті, коли статусні гості почали битися за ковдри, - спостерігала з-за плеча Макса Сердюка уважно і приголомшено за огидною метушнею. “Одрі”, - несподівано розчулено подумала редакторка.