А Дора просто опустила голову. Свєта Сергіївна придивилася, червоним вкрилася: Дора тримала в руках її новенький смартфон, писала щось завзято, усміхалася, здавалося, не тільки не чує - не бачить нічого навкруги.
Рішення вилупилося за мить. Свєта Сергіївна різко підвелася: забрати смартфон, кинути дівчині в очі: “Я повертаю своє!”
Та цеї ж миті двері Сердюкового кабінету розчахнулися, і перш ніж редакторка устигла зробити крок, побачила, як Дора перелякано ховає смартфон, виструнчується, ніби солдат перед прапором, зчіплює руки і приречено усміхається. Наче наказує собі: “Так треба, Доро…”
І слова зайві! Миттєве дійство відкрило репортерці більше, ніж вона хотіла дізнатися. У ньому було стільки тваринної підсвідомої перестороги і грації, що Свєта Сергіївна заклякла, відчула, як до горла підступають сльози і професійні принципи підло перемагають материнські інстинкти. У голові високий жіночий голос заридав під скрипку: “О-о-о-о-ой… Ой, не втіша- а-а-а-ай! Ой, піду, піду, загублюся… О-о-о-о-ой…”
У хол вийшов Макс, привітався до журналісток, упізнав Діброву:
- Прошу!
- Я хотіла тільки домовитися про зустріч. На наступний тиждень, якщо можна. Нині моя колега до вас. Журналістська етика не дозволяє… - белькотіла щось дурне, паскудне, міз- ки - плавлений сирок.
- Усе ж зайдіть на хвилину. Хочу подякувати за прекрасні фото! - пішов до Олюні. Сама приязність. - Обіцяю! Компенсую ваше очікування. Розмовлятимемо до темряви. Якщо у вас вистачить запитань…
Олюня ледь не впала від грандіозного бонуса.
- Ніяких проблем…
//з
Свєта Сергіївна стояла біля білого Максового стола, бачила, як він шукає в ноутбуці фотозвіт про різдвяний бал, чула, як просить окремі світлини збільшити, зробити для них паспарту, бо хоче прикрасити ними стіни холу, та перед очима - Дора. Застигла, як те звірятко, біля вікна…
- Міг би доручити комусь із підлеглих, - веде своє Макс. - Та у вашій роботі відчувається тонкий смак і думка… Звісно, фонд оплатить клопіт. Не відмовте.
Врешті знаходить світлини, зупиняється на першій же. Данко дурачився тоді. Обійняв свою Свету, випростав руку з камерою, спрямував на себе і маму, сфотографував їх разом. “Для історії!” - жартував. То було єдине фото, де засвітився хлопець. Певно, Макс не звернув на нього уваги раніше.
- А це хто?! - питає раптом зневажливо і холодно.
- Син… Мій, - шепоче редакторка. Прокашлюється у несподіваній глухій тиші. - Подію Данко фотографував. Думаю, у нього вистачить смаку оформити репортаж пристойно…
Макс обриває Діброву різким рухом: хлоп! Закриває ноут- бук. Дивиться на неї приязно.
- А може, ви і праві… - усміхається доброзичливо. - Навіщо я вас навантажуватиму?! Це нечесно. Перепрошую. Неправий. - Іде до дверей, і Свєта Сергіївна мимоволі рухається слідом. - А щодо інтерв’ю… Ваші ж контакти у нас є?..
-Є. “
- Моя секретарка зв’яжеться із вами, - Макс стоїть біля відчинених дверей, дивиться повз редакторку. - На все добре.
До кабінету вже лине перефарбована Олюня, прослизає всередину, двері зачиняються… У холі - нікого. І тільки сонце знай викриває пороки давно немитого, замацаного скла. Свєта Сергіївна усміхаегься розгублено і суне геть.
- Так треба, Свєто, - бурмотить під ніс.
Макс вирахував Олюню на раз-два. Підстрелена вузька спідничка так щільно обліпила стегна, що і сліпий би зрозумів: трусиків під нею немає. Напівпрозора блузочка, що вона виявилася на репортерці після того, як та винувато поскаржилася - у вас тут літо! - скинула жакетик, і не намагалася приховати Олю- ниних принад. Та за годину, хоч Макс брехав - теревенитимемо до скону, справи по офшору.
•Обійшов стіл, зупинився біля крісла, в якому наївно пропонувала себе репортерка.
- Слухаю вас…
Олюня закусила губку від прикрощів і ввімкнула диктофон.
Макс відповідав на дурні запитання, гасив несподіване збудження. “Чому ні? - думав. - Цілком симпатичне створіння. І, певно, хоче мене давно… А у мене… У мене давно не було звичайного, нормального сексу! Востаннє - у басейні. З чорношкірою хвойдою…” Думка розрослася кущем: ні, тільки не тут. Банально і вульгарно. Зателефонувати Ганні Іванівні, попередити, що до Макса завітає гостя. Він роздягне її, усадовить у кремове крісло зі слідами шоколадних крихт і спершу роздивиться, ніби художник розглядав свою модель. Чи збоченець. Потім прожене її з того крісла і сяде в нього сам - голий, збуджений і холодний. Поманить її до себе. Вона заплигне зверху. Заплющить очі - точно! А він - ні. Підганятиме її рухи, роздивлятиметься кожний сантиметр її тіла від задертого догори підборіддя до чорного трикутника вологого волосся поміж розсунутих ніг.