Картинка насичувалася новими деталями, і посеред них Макс почув обережний стукіт у двері. Відволікся від голої репортерки, обернувся: хто?! У відчинених дверях його спальні стояла Дора. Усміхалася…
Дора! Макс аж обхопив пальцями лоба. Вдома Дора. Заходив кабінетом.
- …Тому фонд надалі планує більше уваги приділяти програмам, які 6 не просто задовольняли фізичні потреби людини у їжі, одязі… - зупинився навпроти репортерки. Замовк.
- Як вас звати? - запитав несподівано.
Репортерка напружилася.
- Оля…
Макс мовчав.
Репортерка з переляку вимкнула диктофон, пробелькотіла заготовлену, вивчену назубок фразу:
- Я теж цікавлюся соціальними проблемами… У мене вдома…
- Ні, - холодно відрізав шляхетний Дюк, уявляючи обліз- лі стіни чужої халупи з дірками у стінах, крізь які жирні, недобрі старі діди підглядають і мастурбують.
Відкриті карти світили кожна своїми козирями. Олюня видихнула і потяглася до комірника блузи.
- Ні, - ще більш холодно повторив Макс, подумки вразився: це я?!
Гра захоплювала. Із холодним азартом дивився на дівчину: ну? А далі що? Олюня відклала диктофон і стала перед Максом навколішки. Потяглася рукою до ширинки його штанів.
- Ні! - відсахнувся, заходив кабінетом. Ще один її рух - і він перехоче виламуватися. Сам скине брюки… А треба не так… Треба… Рішення - як сніг на голову.
Усміхнувся лагідно, пішов до дівчини, обхопив долонями її плечі, допоміг підвестися.
- Залиште мені ваш мобільний, Оленько! Зателефоную сьогодні увечері. Тільки ж не перевдягайтеся! Домовилися?
Щаслива репортерка вилетіла з кабінету, Макс усівся у крісло, поклав ноги на білий стіл, набрав домашню секретарку.
- Ганно Іванівно. Винайміть на тиждень пристойні апартаменти у центрі, - сказав у слухавку. - Не в готелі! Квартиру з тих, що можна орендувати подобово. Там мають бути спальня, кабінет, вітальня і їдальня. І, безперечно, стильна ванна кімната. Хай при вас усе там приберуть і продезинфікують. І заберуть постільну білизну. Купіть нову і застеліть. У холодильнику мають бути продукти для легкої вечері. Шампанське, біле сухе вино і щось із десертів. На ваш смак.
- Зрозуміла, - безпристрасно відповіла секретарка. - На чиє ім’я оформлювати оренду?
Макс насупився.
- Можете на своє! - поспіхом. Помовчав. - Так і зробіть. Я… віддячу. Ключі мають бути в мене о вісімнадцятій нуль- нуль.
- Боюся, не встигну. Доведеться з’їздити додому по паспорт.
- Далеко?
- На Троєщину.
- Добре. Чекаю на вас о дев’ятнадцятій. В офісі. - Макс уже хотів було покласти слухавку, та запитав навздогін: - А Дора вдома?
- Тільки-но повернулася. У фонді Юлії Скачко допомагала, потім містом гуляла.
- Навіщо?
- Вчиться…
- Чого?
- Не боятися ходити сама.
- Розумно, - Макс відрубав зв’язок, знизав плечима, пробурмотів із прикрістю: - Ну?.. І чому в моїй квартирі повинна жити Дора, якщо вона й досі не моя?!
Дора складала до скарбнички пам’яті тільки ті дні, коли її очі бачити Данка. Інші минали - анонімні, безликі, без числа, роду- племені, місяця.
Коли вдруге вирвалася до фонтану в Марійському, дістала смартфон, що в ньому вже написала заздалегідь: “Не можу розмовляти з тобою мовою жестів”, віддала Данкові. Дивилася на нього, чорні очі наче в калюжі втопилися: зрозумій. Він прочитав, розгубився.
- Чому? - спитав спантеличено.
- Бо я… я… - долонькою від губ до серця тими руками безпорадно. Ну, як же він не розуміє! Дора не хоче із ним бути німою і глухою. І утекти від Данка не може. Така-от біда.
Данко сідає на край фонтану, дивиться на Дору.
- А ми… щось вигадаємо, - запевняє оптимістично. - Добре?
- Добре, - киває, сідає поряд.
Данко обіймає її, і вони так сидять, геть несумнї, схвильовані і замріяні, і тільки Данко все скошує на Дору очі, приголомшено розглядає прозору шкіру, чорні вії, пухкі вуста, прямі, мов намальовані, брови. Данкові мало знати, що в нього є Дора. Данкові повсякчас треба дивитися на неї, і він нічого не може із цим вдіяти.
Отямлюються, коли джинси примерзають до лавки біля фонтану. Данко підхоплюється першим. Тягне Дору до кав’ярні біля “Арсенальної”, де в самому куті, коли б не зайшли, один і той самий столик завжди порожній. Ніби тільки для них.
Гарячий чай тим гарний, що гріє чашки. Вони обхоплюють їх змерзлими долонями, усміхаються однаково, бо думають про одне й те саме: ну чому ми сиділи на морозі, поки не померзли? Ми ж могли прийти сюди раніше і не трусилися б зараз, як зю- зі?! Хтозна - знизують плечима одночасно.
- Ти думала про фонтан? - питає Данко.
- Так, - киває Дора і сміється.
- Ми дурні…