- Так…
- Завтра - нізащо…
- Так…
Данкова рука торкається Дориної долоні, і все зникає. Чай прохолов, офіціанти супляться, а вони все сидять і дивляться одне на одного, аж поки в Дориній кишені не починає репетувати мобільний. “Час додому, пані Доро!”
Дора похапцем підхоплюється, знизує плечима, а Данко ще сидить, дивиться на неї і, коли вона торкається його щоки - підемо? - шепоче:
- Я не хочу… без тебе.
Дора чує. Сідає, притиснувши до грудей теребовлянську торбу, безпорадно опускає голову, киває: “Я теж…”
Одного разу чай ще не охолов, офіціанти ще не психували, коли до кав’ярні зайшли двійко хлопців. Уздріли Данка, загиготали:
- Дане! Чувак! Де ти пропадаєш?!
- О, Кінь… Гарик. Привіт! - розгубився Данко.
- Привіт, чувак, - сказав Гарик, присів біля Данка.
Кінь підсів до Дори.
- Привіт! - дивився на неї зацікавлено. - Як тебе звати?
Дора прилипла до стільця, безпорадно зиркнула на Данка
й опустила голову. Аби не чути. Данко насупився.
- Це Дора, - сказав приятелям.
- Доро! А чого ти така сумна? Він тебе ображає? - Кінь, певно, був ще тим мачо. Нахилився до Дори, постукав пальцем по плечу. - Альо, гараж!
- Кінь, іди в жопу, - Данко ухопив хлопа за руку, смикнув до себе. - Якого лізеш?!
- Та спокійно, Дане! Я просто хочу привітатися з твоєю подружкою, - щиро здивувався Кінь.
- Не треба!
- Чому? Гарик! Скажи йому…
Гарик зиркнув на насупленого Данка, на обуреного Коня, на тремтячу в куті Дору.
- Погнали, Кінь… Ми заважаємо.
- Сидіть, ми вже йдемо, - Данко встав, простягнув Дорі руку. - Доро. Ходімо…
Дора підвелася, та, аби вона змогла вийти, Кінь мав встати і пропустити її. А Кінь сидів. І дивився на Данка зухвало.
Гарик сіпнув Коня.
- Кінчай дурити!
- А не хочу! - уїдливо усміхнувся Кінь. Підняв очі, увіп’явся в Дору. - А попросити?
Дора закусила губку, полізла до торби.
- Кінь! Встань! - тихо й люто попросив Данко.
Кінь було уже випростав руку, аби пояснити Данкові, як він недобре поводиться із друзями, та тієї самої миті Дора дістала з торби електрошокер, зиркнула на Данка відчайдушно - прости! - штрикнула шокером у голу долоню Коня, натисла кнопку: хлопець зойкнув і впав на підлогу. Дора похапцем переступила тушку, заспішила до виходу, озирнулася до Данка і не втрималася…
“Я побігла… Запізнююся… Прости!” - залітали руки. До дверей.
У Гарика відвалилася щелепа.
- Дане… Вона німа?..
- І що?! - визвірився Данко, штовхонув Коня. - Козел… - Побіг за Дорою вслід.
Наздогнав аж біля стадіону “Динамо”. Забіг наперед, ішов перед Дорою задки, заглядав у мокрі очі, говорив гаряче:
- Ти помиляєшся! Ти помиляєшся, Доро! Не бійся! Говори! Говори своїми руками! Мені подобається! Не ховайся! Не треба. Хай усі знають!
Зупинився. Дора зробила ще крок, наштовхнулася на Данка. Завмерла. Він обійняв її, притулив до себе, витер сльози, і так
завмерли - стояли-тремтіли, хоч старенький Дорин мобільний тричі істерично сигналив: “Макс їде!”, “Макс вдома!”, “Та де ти, Доро?!”
Макса закрутило - справ до біса. Задумав не одну конторку заснувати - дві, щоби зручніше через офшор гроші віджовувати. Паралельно шукав гідний герцогської корони бізнес, аби втерти пихатому татові ніс, про фонд не забував, носився зранку до ночі - переговори, ділові зустрічі. І від тої нескінченної метушні душа заспокоїлася, наче шлях став ясним, цілі зрозумілими. То нічого, що від дурної голови ногам горе. Аби душі спокій. І Олюня допомагала. Хронічний секс втішав не тільки тіло - й думки. Пофарбована в русяве репортерка виправдала Максові сподівання, і хоч теж віднімала чимало часу, віддавала себе так вигадливо й палко, ніби перед кожною зустріччю штудіювала “Камасу тру” і сайти про рідкісні інтимні пестощі. Згадав, як вперше увійшов до орендованої нірки, що її бездоганно підготувала всюдисуща Ганна Іванівна (ну просто суперсекретарка!), нервово очікував, поки під’їде Олюня і, хоч планував хоча б келихом шампанського заповнити прелюдію, щоб не виказувати справжньої спраги, так завівся - репортерка ледь устигла спідничку задерти…
- Нормально… Все нормально! - виправдовував себе потім. Ніби збоку прискіпливо спостерігав за тим, куди занесло його життя, усвідомлював - тільки бере. Геть нічого не пропонує навзаєм - і краплини душевних щедрот.
- Зате чесно, - шепотів холодно. “Як завжди, - зізнавався собі подумки, згадуючи усе своє недовге благополучне життя. - А п’ять місяців злиднів на Костянтинівській - не рахуються!” - обривав спогади, лупився далі.
- Нормально. Все нормально! - крутив кермо, поспішаючи на чергову зустріч, навіював собі. То він ще спить… Навесні справжні справи почнуться, як ворожці вірити. На власних рахунках з’являться гроші, і от тоді Дюк…