Автівка вивернула від Європейської площі до Грушевського, застрягла у пробці біля Петровської алеї. Макс втупив погляд у салон величезного, як сарай, чорного позашляховика, що стояв праворуч - симпатична доглянута білявка років сорока в окулярах за кермом, поряд поважний пан за п’ятдесят. “Приємні люди, - відзначив байдужо. - Певно, колись так і я сидітиму поряд із своєю… дружиною. І дозволятиму їй управляти тільки автівкою, бо все інше вирішуватиму сам… Певно, для чоловіків у тому є втіха - присипляти жіночі амбіції легковажною згодою сидіти на місці пасажира… І я…”
Не встиг дофантазувати. Поважний пан у позашляховику раптом рвучко випростав руку - як лясне жінку по обличчю. Макс отетерів. Бачив, як зіщулилася жінка. Як пан щось гнівно вигукнув і знову ударив супутницю. Жінку відкинуло до скла, притулилася до нього щокою, крізь коштовні розцяцьковані окуляри дивилася прямо на Макса - з носа на вуста стікала кров.
Та скотство ж! Скотство! Макс учепився в кермо - дивився на скривджену жінку, трусився від гидливості. А в голові вереск: “Та стрибай же! Стрибай!” Точно?.. Вискочив з автів- ки - черевики застрягли у брудній калюжі. Паскудство! Смикнув ногою, як пес, видихнув шумно, посунув до позашляховика. У скронях гуло. Скотство… Обійшов дебелу автівку, до пасажирського сидіння, стукнув у скло - ану, вийди… Поважний пан у салоні тільки відмахнувся - саме пересідав на місце водія. Макс роззирнувся - білявка швидко перетинала забиту автівками дорогу, вискочила на тротуар біля стадіону ім. Лобановського, притулилася до афішної тумби, носовичком затуляла ніс…
- Пане! - Макс почувався десницею Божою, ніяк не менше. Стукав настирливо у скло.
Раптом загули двигуни - рушаймо!
- Твій номер! Я запам’ятав твій номер! Тобі це з рук не зійде! - вигукнув, посунув до “мазераті”, витягнув шию - де жертва? Може, допомога потрібна?
Білявка розчинилася. Замість неї посеред невеличкої площі перед стадіоном застигла парочка зворушливих юних закоханих. Він обіймав її так палко і гаряче - сніг під ногами танув. Вона притулилася до нього так віддано і трепетно - квіти навкруги порозквітали.
- І цілий світ - копійка… - прошепотів не без завидків. Знав, про що казав.
Ускочив за кермо, зрушив, бо позаду вже і сигналили, і блимали фарами, і тільки коли автівка подерлася по Грушевського нагору, штричка у серце - Дора! Так то ж Дора! І той високий хлопець, що на балу укрив її своєю ковдрою…
Сучка! Маленька глухоніма невдячна сучка! Плани шкереберть - відмінив зустріч, мчав додому… Сучка! Блудлива, брехлива, зрадлива сучка!
У квартиру вскочив… Повз Ганну Іванівну.
- Потім, потім!
До Дориної кімнати. Сучка! Примітивна, пожадлива, розбещена сучка!
Повкидав які не які Дорині речі до целофанового пакета, біля дверей поставив, на Ганну Іванівну зиркнув люто:
- Дора де?!
- Зателефонувати їй? - напружено запитала секретарка.
- Та ні… Зачекаємо… - холодно.
Усівся на кухні, мовчки втупився у стільницю і так сидів, аж поки не клацнув ключ у дверях. Підхопився. До передпокою.
- Ти звільнена. На все добре! - пакет бідній у руки. До закляклої секретарки обернувся, гроші простягнув. - Ганно Іванівно! Проведіть Дору до вокзалу. Купіть їй квиток і посадіть на потяг… куди там їй треба…
Замовк, холодно глянув на жінок.
- Дякую за співпрацю. Вас, Ганно Іванівно, чекаю завтра зранку, як завжди.
І - нема.
Ганна Іванівна зблідла, зціпила вуста - от зараз упаде. Дора усміхнулася їй винувато.
- Я-а-а… не боу-са… - прошепотіла ледь чутно і пішла до дверей.
Секретарка ухопила пальто з вішака - слідом.
Макс чув, як за Ганною Іванівною і Дорою зачинилися двері. Сіпнувся до аптечки у ванній кімнаті - де тут снодійне?! Відпочити, виспатися, набратися сил і до справ, бо у голові вже варилася баланда - сучка, сучка… Проковтнув дві пігулки, упав на диван, врубав “Love, love” “Таке That”. “А по цимбалах… - розмахував шаблею, та рука вже слабла. - Нормально. Усе нормально. Три слова? Я. Я. І втрете Я. Мені ті китайські вітражі - п’яте колесо… Моноліт. І думати, думати! Брак інформації… Той поважний пан… Я й не здогадуюся, які причини змусили його вибухнути… Може, та привітна жінка годиною раніше отруїла його матір, переписала на себе його майно, а чи просто назвала огидним козлом… А я по калюжі… Якого біса?! Думати, думати… Завтра… А тепер… спати…”
Заприсягся б - ще не спав.
День за вікном погас, ніби вітром його вимело. А заразом усе прозоре і чисте, що тільки й було у світі, бо все навкруги потемнішало, стало важким і липким. Диван, що на ньому лежав Макс, заколихався посеред брудної неспокійної річки, нахилився, пішов під воду, а Макс лежав і не сіпався, ніби в тому й суть, щоби з комфортом під воду… Дивився нагору, рахував бульки повітря - виривалися з рота, підіймалися і зникали. Поруч метушилися дрібні пуголовки та інші риб’ячі діти, довгі водорості прибинтовували до дивана, ніби втік би, а на пласкому, як стіл, великому камені сиділа Люба. Звісила з нього ноги, теліпала безтурботно й пустотливо. Не здивувався. Інше обмірковував: як же він отут без повітря ще не помер? Диво…