- Максе! - гукнула Люба. - Міняймося?
- Чим? - запитав, не встаючи з дивана.
- Хатами… Я тобі камінь,ти мені - диван.
- Камінь не твій.. Річчин. А диван - тільки мій…
- А мені холодно… на камені…
- Можу посунутися, - запропонував. - Тут і на двох місця вистачить.
Люба усміхнулася - добре, добре. Підхопилася з каменя, попливла до Макса - тільки руді коси за нею зміями. Усілася на край дивана, на Макса із гнівом зиркнула:
- То сунься!
- Зараз… - засовався. Бо все одно муляло: чому ж він під водою не захлинається. Базікає собі вільно, наче й не потрібно йому повітря.
- Гаєш… Гаєш час! - Люба насупилася, штовхонула Макса - так і покотився з дивана в річкову каламуть.
Хотів було крикнути: “Та що ж ти знову…”, та в рот - вода. Ковтонув раз, другий… У голові запаморочилося, страх паралізував думки, тільки руки-ноги на автоматі відчайдушно молотили - випливемо, вишкребемося, виживемо… І в останню мить несподіваного жаху, перед тим як остаточно захлинутися і втратити свідомість, Макс із переляком зрозумів, що намагається дістатися не до поверхні… До безпечного, м’якого, зручного і звичного дивана…
Прокинувся - мокрий. Чоло, груди, шия… Підхопився з дивана - морок косить. Щелепи крутить, ніби всю ніч кричав, ротяку роззявляв. До вікна - темно ще. Поврубував світло, принюхався - звідки тхне?! Зиркнув на мокрі штани - так і задрих у костюмі…
- Усцявся… - прошепотів з відразою. Нудота під кадик. Ригав, зривав з себе одяг, бісився від безвиході - знову під воду?! Так він тільки-но з води… А куди ще?
- Нормально… - сам собі ляпасів.
Під душ. Вліз у чистий махровий халат. На обісцяний диван не сів - на килимку, як той турок, примостився. Плечі до землі тягнуть. Яке там “нормально”?.. Вигнав Дору, в той же час у сни повернулася Люба. І жити… Жити як - геть незрозуміло! Вчорашні вежі сьогодні - халупки.
….О пів на шосту у двокімнатній квартирі Ганни Іванівни пролунав дзвінок.
- На дев’яту ранку мені потрібні контакти професійного психоаналітика з бездоганними рекомендаціями, - почула холодний голос Макса.
- Ясно, Максиме Володимировичу, - стримано відповіла операційна медсестра з двадцятирічним стажем. Поклала слухавку, підійшла до дивана, на якому без сну лежала Дора - повіки попухли від сліз, вологі чорні очі - самі запитання.
- Поспіть, пані Доро, - мовила звично. Усміхнулася, повела долонею по Дориних кучерях. - Усе гаразд, дитино…
Корінний петербуржець Андрій Миколайович Романов до Києва перебрався у 1985-му - випускник 1-го Ленінградського медінституту ім. Павлова десять років усе чекав і чекав на квартиру, що йому обіцяла лікарня, де він працював психотерапевтом, аж доки не спокусився на запрошення з України. Тут Романову, який на той момент уже обзавівся чотирма дітьми, пропонували не тільки посаду завідувача неврологічного відділення міської лікарні, але й цілком пристойну квартиру на Куренівці.
Так і залишився. Після розвалу Радянського Союзу започаткував власну практику паралельно з роботою у державній лікарні і прийомами у приватній клініці, та й досі кожен рух і кожну думку інтелігентного бороданя з вдумливими очима освячував беззаперечний і природний факт - він із Санкт- Петербурга. Хабарів не брав, під сумнівними діагнозами не підписувався, на змови проти колег не вівся, хоч, з іншого боку, свої знання і досвід оцінював недешево. І повного одужання ніколи не обіцяв, начеб збреши хоч раз - і вже не гідний нагадувати собі: він із Санкт-Петербурга.
- Познайомимося для початку, - дивився на знервованого, ошелешеного хлопця років 25, що він ніяк не бажав сідати у крісло навпроти столу. Констатував подумки: психічні розлади молодшають.
Підвівся - на рівних. Не підганяв пацієнта, хоч прийом закінчився, вдома чекали дружина і квитки на Гергієва. Зранку зателефонувала давня колега, операційна медсестра Ганнуся - ще за радянських часів працювали в одній лікарні - схвильовано просила знайти час для молодого хлопця, у якого дуже… дуже непрості проблеми. І оскільки години шанованого лікаря були розписані на місяць наперед, довелося затримуватися після прийому, відривати хвилини від Гергієва. А то й зовсім про нього забути. Знав: перший візит до психотерапевта апріорі не буває коротким.