Під ногами повалена сосна. Дідько! Іеп! А-а-а-а… Так скоро?.. Сніг теплий. Темрява зручна, як сонцезахисні окуляри для підбитого ока. Дерева розгойдують небо - а там ні натяку на білий день. Так скоро?..
Страх кудись подівся - нема коли страхами бавитися. Несподіваний спустошений спокій м’якою серветкою на серце - прийми… Ніч, ліс, гори, сніг, пухирі на п’ятах, рюкзак, життя… Поговориш про них, коли повернешся. А раніше - який сенс?
Макс проганяє думки - зайві. Встати… Лише сідає. Привалюється спиною з клятим рюкзаком до поваленої сосни. Рюкзак покинути! Без нього зможе дошкрябатися… До людей.
Крок, другий… Так он у чому підвох… Закинути у безвість і залишити… Зовсім одного. Несподівано і підло. Чому… не попередили?! Повернутися! Знищити ту “Весну”… Відібрати у молодика “A.LANGE&SOHNE” - трофей!
Крок, другий… Ні! Не йти! Присісти і дочекатися сонця… Може, зовсім поруч люди.
Крок, другий… “Чому я йду? Йти ж… неможливо! Ніг немає… Рана. Чому я йду?..”
Зупиняється і завмирає - далеко попереду, при землі, набагато нижче, ніж ліхтарик на лобі Дона, блимає слабкий теплий вогник. Матінко… Всередині вибухає тепла радісна хвиля, заливає по вінця, лоскоче горло. Макс шкандибає, як той каліка, на вогонь. Люди, люди… Падає, підводиться, шкутильгає далі. Житиме… Наче померти збирався. Житиме. Зараз… дійде і розкаже людям… Така халепа! Зрозуміють… Зігріють… Люди… милосердні…
.. .Біля розведеного вогнища сидить спокійний, як тиха вода, Дон.
- Нормально. Деякі інші під ранок приповзали, - каже. - Чай будеш?
Макс киває - так. Економити… Економити слова. Роззирається - біля вогнища на невеличкій галявинці під розлогим кущем розкинутий намет. Дон потягся до вогню, зняв з нього невеличку алюмінієву каструльку з ручкою, з неї окріп у металеву кружку, туди ж пакетик чайної заварки. Максові й на думку не спало кривитися - з пакетика?.. Гарно! Як гарно… Долоні прикипіли до кружки, так гарно - про ноги забув. Дон пам’ятав.
- Як ноги?
- Погано.
- Покажи.
Так - без слів. Слухняно відставляє кружку у сніг, тремтячими руками стягує з ніг брудні черевики, підставляє п’яти під вогонь - господи, як же боляче… Дон сідає ближче, обдивляється криваві пухирі.
- Ще походиш…
Притрушує рани попелом з вогнища, обмотує бинтом.
- Чисті шкарпетки вдягни. Потім покажу, як онучами ноги обмотати, щоб чобіт сидів.
- Шкарпетки… у рюкзаку.
Дон незворушний.
- То йди… по рюкзак.
- Ліхтарик даси? - тільки й запитує Макс. Сперечатися - собі ж гірше, останні сили забере. Усе тут відбувається за правилами якоїсь іншої, раніше не відомої Максові, справедливості. І або прийми її миттєво, або подохни.
- Босим іди, - Дон простягає Максові ліхтар- - Не застудишся. Гарантую.
- Звідки я прийшов?
- Звідти, - Дон показує у бік високої смереки - височіла посеред інших дерев пихато.
Макс чіпляє ліхтар на лоба - до смереки. Вдячні ноги несуть, не болять, терплять. Гріють землю. Чи то земля їх. Не холодно. “Варто… Варто довіритися Дону, - думки судомами. - Дон знає…” І все обертається - чи видно ще вогнище?
За кілька хвилин дошкрібся до поваленої сосни. Аж посміхнувся. Стоїть собі рюкзак. Підхопив - скоріш назад. Хай Дон не думає, ідо він геть ні на що не здатний!
- Нормально, - тільки й сказав провідник. Викинув брудні бинти, наново присипав рани на Максових ногах гарячим попелом, обмотав чистими бинтами.
- Вдягай чисті шкарпетки і - спати, - наказав. - Каремат не загубив?
Ні - без слів. Поліз до намету. “Соснові гілки під сподом”, - здогадався. Кинув каремат на долівку, зачохлився у спальник, скрутився… “Хіба тут заснеш?” - подумав. Заплющив очі й усвідомив - відрубається…
Спав би ще… Ні снів, ні печалі. Холод очі роздер. І голод - їсти хотілося страшенно. Спробував підхопитися - аж зойкнув: ноги-рана попухли. Поліз із намету накарачках. Сонце тільки означилося світлими тінями на темному лісі.
- Нормально, - Дон сидів біля вогнища, грів у каструльці воду.
- Ти не спав?
- Спав.
Макс роззирнувся - поряд із наметом снігове кубло, смерековими вітами укріплене. “Ведмідь…” - подумав. До дідька на ведмедя схожий - дужий, сильний, спокійний, поки не зачепиш.
- Як ноги? - почув.
Макс знітився якогось і раптом сказав:
- …Нормально.
Дон глянув на клієнта уважно, відставив каструльку.
- Оброблю…
Паскудство! Стискав щелепи - тільки б не стогнати. Дон відмочив присохлі до ран бинти, змазав Максові п’яти смердючою мазючкою з аптечки, наклав пов’язку - просякнуту маззю вату, поверх лейкопластир.