- Шкарпетки, онучі, чоботи, - командував. Показав, як ті ноги онучами обмотати. - Діставай свій сухпай. Швидко снідай. Рухатися треба.
Та, куди, в біса, гнатися? Хіба у них стаєрський забіг?!
- Кудись не встигаємо? - Макс рився у рюкзаку - де той сухпай?! Дивувався - ноги попустило.
- Як не йтимемо, померзнемо, - Дон уже колотив у кружках чай. - А сьогодні найважчий день.
- Чому?
- Хавку знайти маємо, місце для зручної ночівлі.
- А сухпай?.. - Макс врешті витяг з рюкзака консерву - банку гречаної каші з м’ясом, пачку печива. - Це все?
- Сухпай на один день. Далі — самі…
- Небагато… на п’ять тисяч євро!
- П’ять штук виклав? - поцікавився Дон.
- Забагато?
- Були такі, що й десяточку платили…
Макс зітхнув. Засунув назад до рюкзака банку з гречкою.
- Печивом обійдуся…
- Краще консерву з’їж… Тобі зараз сили не зайві. А потім печивом кілька днів під’їдатимешся, як не знайдеш харчу…
- А ти…
- А я вже мишей засмажив і наївся, - Дон підвівся, пішов від вогнища у ліс. - Коли повернуся, щоби готовий був.
Паскудство! Ну, не відкривав Макс раніше консервні банки ножем. І банка та наче з надміцної сталі. Довбав, довбав, аж зігрівся. Врешті проколупав дірку, розміром з волоський горіх, знайшов на землі гілочку, заходився гречку видобувати.
Наковтався - й смаку не відчув. Та голод відступив. Чаєм гарячим загнав його на дно шлунка. “Нормально”, - повторив подумки слова Дона. Жахнувся - невже нормально?.. Тут же… у цьому лісі наодинці з незрозумілим суворим Доном помреш не від голоду, а від страшенної смертельної нудьги…
- Чому намет не зібрав?
Яка нудьга? Цигель! Дон ішов до вогнища, на ходу жував щось.
- Я? - здивувався Макс.
- Ти.
Колись було… У таборі на півдні Франції, де відпочивав від Швейцарії. З півгодини мучився з розтяжками, металевими кілками… Завалив намет на землю, забув витягти з нього каремат і Донову куртку, тільки тепер допетрав - провідник у самому светрі, а Макс прокинувся під Доновою курткою.
- Доне… Ти не змерз?
- Нормально… Воруши ратицями. Намет від хвої відчисть, склади правильно, бо він тобі удвічі важчим здасться.
- Намет я несу?
- Міг би й не питати.
- Сьогодні перший день весни, - якогось згадав Макс. Від- жбурнув чоботом черевики - не виправдали сподівань.
Дон мовчки підняв їх, з’єднав шнурками, причепив до рюкзака - згодяться…
День гарним видався. Пташки розголосилися. Сонечко крізь смереки аж до землі, до білого снігу. А сніг - чистий, ані пакетів целофанових, ані порожніх пляшок. Зачароване місце. Людей, певно, сто рочків не бачило. Й цих двох без перестороги роздивлялося. Куди сунуть?
Макс тупцював за Доном - обходили гору, дерлися на сусідню, трохи нижчу - крутив башкою. Усе намагався уздріти людські поселення. У горах на розчищених галявинах помічав поодинокі хати, та Дон уперто вів у протилежний бік, у глухомань.
- Довго ще йтимемо? - запитав Макс, коли сонце підскочило височенько. П’яти пекли, хребет колом. Намет, певно, неправильно склав.
- Ноги?
- їсти хочеться… Може 6… вполювали щось їстівне.
- З гори спустимося, займемося, - пообіцяв Дон. Порадив: - Ти відпочивай поки…
- Привал?
- Ні. Йди і відпочивай…
Он воно що… Значить, зараз найлегший відрізок дня? Сніг під сонцем уже не радував, сліпив очі. І тільки коли дісталися верхівки невисокої гори, стали на вітрі - небо над головами, Макс раптом відчув надзвичайне, запаморочливе натхнення. І замість того, аби запам’ятати карколомні відчуття, захотів залишитися тут, на горі…
- Гарно… - прошепотів спустошено, бо знав: іти, іти! Повів поглядом по оптимістичному біло-зеленому вбранні гір. Де-не-де села видніються, високовольтна лінія - і по ній можна до людей…
- А я б їжачатинки скуштував, - Дон уже сунув з гори у ліс. - Не відставай…
їжаки файно поховалися. За годину спуску Дон зупинився посеред якихось листяних дерев, що Макс не знав їм імені, роз- зирнувся.
- Тут спробуємо…
Макс без сил упав на сніг.
- Пробуй… Я так посиджу…
- їстимеш те, що полюєш, - попередив Дон, витягнув шию, принюхався, пішов до кучугури повалених дерев. Ножем відколупав кору, швидко вкинув щось у рота.
- Нормально… - заходився далі стовбур чистити. - Короїда до дідька. Іди… Поділюся.
Макс відчув - нудота під кадик. Дотягнувся до рюкзака, дістав печиво… Одне. Ні, два. Добре, три, не більше. Вмолотив пачку насухо.
- Вогнище розведи, - Дон ішов до Макса, в долоні личинки короїда. - Поїж…
- Дякую… Не голодний…
- То сніг розгрібай.
- Навіщо?
- Бо тільки йолопи вогнище на снігу розводять. Місце розчисть спочатку.
- Чому це повинен робити я? Я… уже поїв. Сам смаж своїх черв’яків.