- Є другий етап?
- Так. Для тих, хто успішно здолав перший.
- І що ж там за ризики?
- НЛП-шні примочки. Концентрація на одному з каналів отримання інформації. Аудіоканалі, візуальному, кінестетичному…
- І як можна сконцентруватися на візуальному каналі? Вуха заткнути?
—Десь так. Очі… Лишаємо тільки очі як канал отримання інформації. У вухах беруші. Заборонено розмовляти. Кликати на поміч жестами та дотиками… Тільки очима. За порушення позбавляємо їжі.
Макс уявив себе отут, посеред карпатського лісу, без права гукнути, смикнути когось - поможи!
- Серйозна така у вас “Весна”…
Дон принюхався, відщипнув шмат від білки.
- Можна їсти.
- Смачного…
- А ти рибу бери, - сказав Дон.
- Ні… Не вполював, - видушив Макс.
- Та намагався.
Макс почервонів:
- Дякую…
Спочатку проковтнув м’ясо з кісток. Потім кістки. Потім роздивився риб’ячі голови з перламутровими очима, обнюхав і теж з’їв. Чаю б тепер…
Дон ніби чув його думки. А може, самому хотілося білку запити… Насмикав соснових гілок поблизу печери, нагрів води в каструльці.
- Зараз чай заварю.
- З соснових гілок?
- З хвої… Корисна штука. Тільки гірчить надто…
- А справжній чай хіба теж скінчився?
- Скінчився, - відповів Дон. Потягнувся. - Спати будемо.
- А як ти білку впіймав? - Макс лежав на карематі у спаль- нику. У роті гірко після відвару з соснової хвої, очі злипалися, але про білку - з суто практичних міркувань. “Яка вона на смак?” - думав.
- Два варіанти, - відповів Дон. - Сильце вмію з мотузки на білку ставити… Завтра навчу…
- А другий?
- Там окомір потрібний. Береш каменюку… Чи, приміром, шмат льоду чи цурпалок немалий… І вцілюєш… - замовк. - Тут людей немає, звір неляканий…
Перший варіант видався Максові більш технологічним.
Заплющив очі, подумав: “Я встановив з Доном контакт? Викликаю у нього довіру чи ні? Він у мене викликає…” Згадав: закінчився тільки перший день весни. Ще тринадцять діб хащами геть без нудьги… Жахнувся: треба тікати!
Останній раз пані Женя розмовляла з сином у передостанній день зими. Зателефонувала опівдні дізнатися, чи не хоче Мак- симко на пару днів в Альпи. Гірські лижі, повітря того ж гатунку. Звична атмосфера..,
- Я у відрядженні. Повернуся за два тижні, - почула несподівану для себе новину, здивувалася: а чого це мати не в курсі?..
До Ганни Іванівни.
- Куди поїхав?
Секретарка тільки руками розвела.
- Максим Володимирович просив не турбувати його дзвінками…
Ох, щось тут не те… Тої ж миті знову набрала сина - поза зоною. Роззирнулася із підозрою.
- А Дора де?
- Звільнив… - приголомшила секретарка.
А чого це мати не в курсі?!
- І де ділася?
- Додому поїхала…
Ну, і чорти її забирай. Пригрозила секретарці: щоб за відсутності сина тут усе блищало… Гайнула до фонду. Август Закс тільки плечима знизав.
- Які відрядження? У фонду хоч і міжнародний статус, але справи в одному місці вирішуються…
- І не пояснив, куди збирається?
- Хіба ви не знаєте вашого сина? Тільки попередив, що буде за два тижні…
Ох, щось тут не те.
Пані Женя імпульсивно смикнулася - Вовку з Брюсселя, тата з багнетами на передній край… - хай шукають! Та незрозумілі тривожні передчуття відрубали дзвінки чоловікові, татові… Вперше за все життя мати не знала, де її єдина дитина і задля якої цілі потайки від усіх зникла з поля зору. А раптом йому так треба, а вона галасу наробить? “Ворожка!.. - згадала. - Та знає!” Уже під’їжджала до Костьольної, розуміла - не піде до Єви-Марії. Страшно. Не хоче знати правди… Часу довіриться. Чекатиме. Два тижні? Пролетять… А серце в сльози! Наче підвісили його за гачок - стікає, плачеться. Як два тижні витримати?!
До ночі протовклася на кухні: прислугу повиганяла, сама взялася посуд чистити - руки займала, усе намагалася розібратися: та чого ж раптом так безжально тривожно?! До мобільного - “поза зоною…”
Стала до вікна і так до ранку поглядом двір мела - сама- самісінька у розкішній, порожній, величезній хаті.
Зранку вже стояла на порозі Максових апартаментів.
- Не відгукнувся? - йшла вітальнею, у кути заглядала, наче там сховався.
- Ні, - хитнула головою Ганна Іванівна.
Пані Женя зміряла секретарку тьмяним поглядом, пополотніла - одна й та сама думка виїдала мозок: а як за два тижні Макс не повернеться?..
- Мені одразу ж… повідомте… Якщо раптом… - тільки й прошепотіла. Хитнулася.
Ганна Іванівна підхопила жінку, усадовила на обісцяний диван. Ох, і знайомий же їй цей погляд… Хіба то життя, як не знаєш, де твоя дитина є?.. Чи жива?.. Не життя, скніння в режимі хронічного подвигу. Серце цілодобово не спить, виглядає… Душа чорне-скорботне до себе тягне - вдягатися? А хтозна?! До Бога: знаєш?..