Обійняла пані Женю, притулила до себе:
- Максим Володимирович - дуже розважлива розумна молода людина. У халепу не втрапить… Нема чого тривожитися… Ви… тримайтеся.
Пані Женя, як мала дитина, розплакалася бурхливо.
- А як не повернеться?!
- І думати так не смійте! - операційна медсестра з двадцятирічним стажем взялася за скальпель, різала без жалю. - Максим Володимирович не з таких! Надто холодний розум, надто любить себе… Такі… не щезають. Неодмінно повернеться. От згадаєте потім мої слова.
Пані Женя глянула на секретарку зболіло.
- Вірю вам… - прошепотіла. - Зрозуміти б… Що сталося.. - замовкла, насупилася зосереджено. - Дора не могла його спровокувати? - запитала довірливо. Бо ж дивно. То носився з калічкою, як з писаною торбою, то звільнив раптом, відправив назад до Сракожопівки. - Розпитати б, - додала.
- Неможливо, - спокійно збрехала секретарка. - Хтозна, де її шукати…
Дору доля теж у режим подвигу перевела, не спитала - хочеш? Сиділа на хиткому стільці у секретарчиній кухні на Троєщині, дивилася на Ганну Іванівну сполохано: що робити?..
- Вдома хто чекає? - обережно запитала секретарка, що вона замість ухопити дівча за руку та волочити до залізничного вокзалу, як наказав хазяїн, наздогнала Дору біля Бессарабки, коли та вискочила з Максових хоромів прожогом, бігла невідомо куди, і повезла до себе додому - відпочинь, схаменися, подумаємо…
“Ні”, - хитнула головою Дора.
Опустила голівку, потяглася до блокнотика. “Мама у Португалії пропала. Тато собі Галю привів, а я заробити маю. Щоби маму знайти”. Глянула на Ганну Іванівну розгублено. “А тут Данко”, - дописала схвильовано. Сльози на очі. Які тобі розмови на ніч?
Ганні Іванівні серце у шмаття. Уклала Дору на дивані у вітальні.
- Спати, пані Доро. Спати! - сувора вкрай. - День буде - впораємося…
І порадитися нема з ким! У старенької матері від хвилювань напади астми посилюються, до давніх подруг із таким не побіжиш, чоловік колишній - ворог… Тільки порадується, що біда. Про Данка згадала. Хіба що з ним? Уявила - молодий, відважний… Посмішкою хмари розганяє. Та ні, дурня! Зелений. Дитина ще… Нащо чіпляти на нього відповідальність за Дори- ну долю? То саме по собі поміж двох відбувається. Не приклеїти за спеціальною вказівкою.
На ранок тільки логічне у голові й лишилося - прилаштувати дівча на роботу і довіритися часу. Якось обернеться.
- До хірургії направиш? - спитала старенька Ганнина мама, коли донька розповіла про свій план, хоча боялася, що мама Про інше хвилюватиметься: житиме у нас? Та старенька мудра пані дурних питань не ставила - і так зрозуміло.
- Так, до своїх, - відповіла операційна медсестра з двадцятирічним стажем, вкотре зітхнула подумки: шкода, порадитися нема з ким.
Порадниця знайшлася несподівано.
Дора вже два тижні працювала санітаркою в хірургічному відділенні приватної клініки, коли напередодні восьмого березня з гострим апендицитом туди потрапила колежанка Світлани Діброви.
Свєта Сергіївна примчала до подруги - де, де? - бігла коридором: хоч би все обійшлося, і раптом біля туалету з відром і шваброю в руці побачила Дору: драїла підлогу, не відволікалася.
Пані Діброві мову відібрало: Данкова любов… тепер тут? А вона мізки скрутила, все до сина придивлялася: щось змінилося в Данка. Про заробітки почав товкти: мовляв, навчатися і заочно можна, головне - гроші заробляти… За будь-які замовлення хапається - я, я! Навіщо йому гроші? Тобто, зрозуміло, але навіщо отак прямо зараз?!
За півдня викурила пачку сигарет, не наважилася розпитати сина - й досі посилено уникала розмов про Дору. Думала- думала і врешті набрала номер, з якого одразу після Нового року їй телефонували від Максима Сердюка.
Ганна Іванівна впізнала співрозмовницю по голосу.
- Зустрітися? Хоч зараз, - не втримала сподівань. Данкова мати сама вийшла на контакт, хоч секретарка з дня у день думала про те, як би їй познайомитися із Дібровою. Бо щастя До- ри багато у чому залежить від матері Данка. Сама чоловіка втратила через злу свекруху - запиляла сина, пішов з образою й досі ненавидить…
- Я б теж не зволікала, - схвильовано, як здалося Ганні Іванівні, відповіла журналістка.
За годину - одна проти одної, насторожені, наче скуті - сиділи за столиком невеличкої прокуреної кав’ярні біля Золотих Воріт, і Свєта Сергіївна тільки посилювала екологічне забруднення цього окремо взятого затишного простору.
- Перепрошую, забагато курю, коли хвилююся, - загасила одну, запалила іншу сигарету. Видихнула димом, зацокотіла нігтиками по стільниці: з чого почати?