- У фонді Максима Володимировича… Працювала одна дівчина… Особлива… Мій син… зустрічається з нею…
- Так, - якомога спокійніше відповіла Ганна Іванівна, всередині дрижаки хвилями: що далі? Учепишся у мене, благатимеш урятувати сина від скривдженого долею янгола?.. І не сподівайся. Відріжу, й не зойкнеш.
Свєта Сергіївна напружилася…
- Ви знаєте?
- Так.
- Зрозуміло… - розгубилася. Слова поховалися. - А… чому… не працює більше? - запитала обережно.
- Звичайна ситуація. Звільнили… -демонстративно байдуже відповіла Ганна Іванівна. Закинула гачок. - Чому ви розпитуєте про це у мене? Могли б поговорити із сином…
- Я не втручаюся в особисте життя Данка, - так щиро відповіла журналістка, що Ганна Іванівна перехрестилася подум- ки: здається, не схожа на її колишню свекруху.
- Зрозуміло…
1>t
- …Але з іншого боку, - Свєта Сергіївна розхвилювалася, усі табу - геть. Про сина нині, чого панькатися? - 3 іншого бо
ку, хвилююся дуже за Данка. Гроші збирає терміново. Що за потреба? Куди рвоне… рвонуть? Не знаєте часом нічого?
- Знаю, - сказала Ганна Іванівна, сама повірила. Точно! - До Португалії.
Свєта Сергіївна заклякла, сигарета на попіл - і не помітила. Вуста затремтіли. Це ж що таке? Здимить і слова не скаже? Хіба так виховувала? В Інтернеті все шариться, вишукує щось…
- Навіщо їм… та Португалія?..
Ганна Іванівна зітхнула, усе на стіл - і про Теребовлю, і про Дорину маму, і про її тата із Галею, і про наглий вчинок Макса Сердюка, що викинув дівча, як кошеня, на вулицю, і наказав додому відправити, а секретарка Дорі тут роботу знайшла, бо Дорі без Данка - ніяк… То добре, що Данкова мати мудра. Бо Ганна Іванівна дитину образити нікому не дасть, якщо вже про все по-чесному.
- Де ж вона живе зараз? - прошепотіла Свєта Сергіївна. Якби змога, до серця пригорнула б. І за що дитині такі біди?
- У мене…
- Зрозуміло.
Затихли - кожну свої тривоги огорнули. Кава у чашках змерзла, за вікном хтось притишив яскравість дня…
- Але… Але ми не можемо просто спостерігати! Розумієте? - врешті отямилася журналістка. Двадцять років у соціальній тематиці, це вам не про шоу-бізнес казки вигадувати. - Ну, чому ж вони такі недовірливі? Хіба ми з вами їм поганого бажаємо, - і не помітила, що звертається до секретарки, ніби то мама Дорина. — Ми б допомогли… Словом, порадою…
- А що ми можемо зробити?
- Не знаю! їй-богу, не знаю, - розгубилася Свєта Сергіївна. - Дора підлоги миє… Хіба то вихід?
- Зараз і здорові без роботи…
- Може, хай до нас із Данком переїжджає? Навчання якесь організуємо… Плести там… Я не знаю. Треба подумати…
- То їм вирішувати.
- Не можна їх відпускати. Не можна! Діти… Куди?.. Я могла б… надіслати запити, дізнатися щось про Дорину матір…
Зв’язатися із благодійними організаціями в Португалії… Попросити про допомогу, але просто їхати світ за очі без певної інформації… Такі молоді… Мудріший би ніколи… Що ж робити?!
Дві дорослі, розумні, биті життям жінки ще довго товкли воду в ступі, бо точно знали, як треба: щоб Дора на ноги стала - освіта, професія, заробіток, спина прикрита. І Данко б за цей час змужнів. Зі стосунками своїми розібралися, бо замало часу минуло, замало, щоб Ромео з Джульєттою називатися. Так зараз у молодих усе швидко змінюється. Ні! Вони б у їхнє особисте не втручалися, але допомагали б, чим могли. А вже потім… до Португалії. Ясно ж - день. Та як це зробити?
І гадки не мали. В однієї грошей негусто, друга не з мажорів. А воно, як не крути, щоб Дорі допомогги, всюди - гроші, гроші, гроші…
Засмутилися - безсилі.
- Давай на “ти”, Свєто, - тоскно мовила секретарка.
- Давай, - погодилася журналістка, ніби породичалися щойно. - Зі святом, Ганнусю. Завтра восьме…
- І тебе.
З тим і розійшлися розгублені. Тільки й того, що побожилися дітям життя не псувати, але й напоготові бути, щоб ті не утнули якоїсь дурниці. А далі… Далі хай Бог править, а вони приймуть.
Вранці восьмого березня Світлану Діброву підкинуло на постелі від басистого репу, що зненацька забубонів за стіною в сусідів. Стукнула кулачком у стіну - ви там подуріли, чи що?! Продерла очі - все одно час прокидатися. Тільки-но відшукала капці - і куди вони щоночі телепортуються? - тільки визирнула у вікно: що тут у нас з погодою? - Данко на поріг.
- Ма… Привіт…
- Ненавиджу pen!
- Ми всі все життя читаємо pen… Просто не чуємо музики, яка його супроводжує, - ошелешив Свєту Данко.
- Так! Розумнику… Ще ти не виріс мене тут повчати, - буркнула. - Котра година?
- Святкова…
- А… - прокинулася врешті остаточно. - Точно. Восьме березня… Вітатимеш?