- Ясна річ, - розцвів, простягнув матері пакет. - Тримай!
- І що тут у нас?
- Смартфон…
- У дівчини своєї забрав? - запитала обережно.
- Я ж не придурок. Новий тобі купив… Подобається?
- Так… - роздивлялася коштовний гаджет. - А гроші де взяв?
- Заробив…
- Так ти увесь цей час… Синку… Так шляхетно. Дякую… Це не просто подарунок. Це - вчинок.
- Та годі мене нахвалювати. Зі святом, Свєто Сергіївно. Рес- пект тобі. І уважуха…
- Дурник… - усміхнулася тепло. Обійняла сина в районі грудної клітки - вимахав, матір йому по плече. Як вберегти?
- Дане… Ти знай… Які б проблеми не виникли у твоєму житті, я завжди допоможу. Завжди… І ніколи не нашкоджу тобі. Зрозумів?
- Нема проблем! - розсміявся щасливо. - Снідати будеш?
- А ти і сніданок приготував?
- Ні! Але обіцяю… На твій день народження спробую…
- А зараз чого хочеш?
- Можемо бутерами обійтися. Хочеш, хліба нарубаю?
- Поспішаєш?
Кивнув.
- До Гарика по навушники. Потім з Дорою зустрічаюся…
Свєта Сергіївна напружилася, зазирнула синові в очі.
- Може б, ти… уже запросив Дору до нас у гості?
- Ні, - мотнув патлатою башкою. - Не зараз. Одне діло зроблю, потім знайомитися будете…
- Що за діло? - запитала, ніби то найменше її цікавило.
- Важливе! - оголосив Данко і помчав на кухню.
“На Португалію тепер грошей у нього точно немае”> - подумала Свєта Сергіївна в ритм репу, що все з тим самим натиском бубонів за стіною. Притисла смартфон до грудей, пішла за сином.
Дора теж знала, як треба - збирай лахи, дуй до Теребовлі. Там хоч і Галя, та стіни рідні. Роботу яку знайти, грошей назбирати на Каштелу-Бранку. Ромка побачити, пожалітися - так нічого і не заробила у столиці…
“Ні, ні”, - метляла кучерями, пояснювала Ганні Іванівні. Не можу у вас жити. Нечесно…
А серце криком. Як же вона без Данка? Дора не хоче… без Данка!
Наступного дня після переселення дві години з Троєщини до фонтана у Маріїнському добиралася. Сама-самісінька. “Не боюся! Не боюся!” - товкла собі, поки розібралася, на якій маршрутці до центру їхати.
- Доро! Ну, де ти була? Я змерз! - вигукнув Данко, обійняв Дору. - І хвилювався. У тебе все гаразд?
“Так”, - посміхнулася винувато. Не втрималася, відписала у смартфоні: “Сердюк звільнив, на Троєщині живу тепер, у однієї дуже гарної жінки”.
Данко геть не засмутився.
- Круто! Частіше бачитимемося. Правда ж?
Так… А Дора й не подумала. Вільна ж тепер. Хоч з ранку до ночі з Данком містом вештайся. Та хіба можна їй у чужих людей на голові товктися? Ані роботи, ані грошей. Нічого Данкові не сказала, а сама затялася: може, й справді у Ганни Іванівни поки що залишитися? Роботу знайти, заробити і кут собі якийсь винайняти?
- Можу санітаркою до хірургічного відділення тебе влаштувати, - Ганна Іванівна уже вклала малого Славка, перепрасувала постільну білизну, сиділа, зморена, з Дорою на кухні, заглядала в чорні очі - тобі як, краще?
“Дякую, дякую! - Дора ухопила секретарчині руки, стискала їх, притискалася до н их щокою. - Дякую…” І уже не пече їй Теребовля. А можна, щоб уже завтра до роботи?
- Серед нормальних людей працюватимеш, - тільки й відповіла секретарка.
Назавтра Дора із таким завзяттям драїла кахлі на стінах операційної, що навіть сувора старша медсестра Міла, що пресувала тут середній і молодший медперсонал без перерв на вдих-видих, і та здивувалася. Торкнулася Дориного плеча, пальцем насварила:
- Не рви жили, сестро! Впадеш…
“Ні”, - посміхнулася. І коли за тиждень Міла взяла Дору собі на допомогу постільну білизну після пральні перераховувати, дістала блокнотик, написала: “Пані Міло. Дозвольте тільки в нічну зміну працювати… Дуже прошу”.
- Моя ти пташечко, - зітхнула старша. - Здуріла?..
А-а-а… От не кажіть такого! Дора файний план придумала.
Щодня із Данком зможе бачитися! Хоч з ранку до вечора. А вночі у відділенні ночуватиме, як усе чисто прибере й вимиє. І Ганні Іванівні так легше - не мозолитиме їй Дора очі. Уже згляньтеся, пані Міло.
Сама на себе зглянься, бідахо. Мужик не потягне, куди впряглася. Де там спати вночі та ще в хірургічному - ледь клозети вичистила, лампочка над післяопераційною горить. Бігом, Доро! В очі заглядай: вам чого треба? А на ліжку пан блідий язиком не ворушить. Руку тремтячу випростав… Чи вмирає, чи просто сечоприймач переповнився, простирадло залите. Зараз, зараз… Пана на бік, простирадло з-під нього висмикнула, нове-сухе застелила, та лагідна, усміхається, блідого пана по плечу гладить - усе добре… Сечоприймач спорожнила, знов під’єднала. А видихнути нема коли. На сусідньому ліжку хлопець хрипить: