- Доне… - шепоче вражено.
Присідає біля непорушного чоловіка, дивиться приголомшено, торкнутися страшно.
- Доне!
Підскакує, озирається і раптом ціпеніє - крізь байдужі дерева, що за примхою гори стікають долу, вдалині видно невеличку розчищену галявину, огороджену тином, а на ній… Халупка, друга менша, металеві бочки купою і люди… Люди!
Макс не витрачає сил на слова. Задихається неймовірною радістю, переступає через непорушне тіло, біжить схилом униз…
Дон спокійно підхоплює з землі чималий уламок льоду, прицілюється… Чпок!
Макс падає долілиць. “Я більший… за білку…” - сигналить у мізках. Недбало відкидається на спину, дивиться на Дона. Сил катма, не підвестися. “Як піде… не дожену…”
Дон спокійний, як мертва вода. Підходить до чоловіка, ляскає по щоці.
- Живий?
Макс бачить, як чоловік розплющує очі…
- Від самогонників? - Дон нахиляється, мацає пульс на шиї.
“Так”, - самими повіками підтверджує чоловік.
- Погано, - говорить Дон.
Підводиться, йде до краю схилу, дивиться вниз, на людей і халупки, довго, ніби вирішує, що робити далі. Повертається швидко - вирішив? - вдягає на плечі обидва рюкзаки, намет, хапає чоловіка і Макса за капюшони курток, тягне у ліс, як той віл, що - скільки на нього не накидай - подужає.
Макс волочиться бездіяльною тушкою, косить на несподіваного третього, намагається зрозуміти, наскільки зменшуються чи збільшуються його шанси вижити.
Минає день, минає ніч. Чи то час сплющився, б’є в очі сліпучим чорно-білим сонцем. Дон раптом зупиняється, відпускає капюшони - Макс валиться на землю поряд із несподіваним третім. Від чоловіка тхне.
- Нормально, - чує Дона. - Далі самі.
Макс ще не встигає усвідомити нову страшну біду, бачить - чоловік напружується з останніх сил, перевертається на живіт, спирається на тремтячі кінцівки, підводиться… У нього сіре, наче вкрите попелом, зморшкувате лице з проваленими щоками. Неголене підборіддя ховається під смішним рожевим ша- ликом, обмотаним навколо шиї разів із п’ять, довга сіра полотняна куртка залатана біля кишень, сині лижні штани засунуті у фетрові, як у стареньких бабусь, рвані валянки з гумовими калошами, а через плече перекинута чимала повна торба.
- Як звешся? - Дон простягає сірому невеличку флягу.
- Ботва, - чоловік відпиває з фляги, повертає провідникові.
- Давно від самогонників утік?
- Три дні тому.
- Недалеко відійшов.
- Собак потравив…
- Розумний… - Дон роздивляється бідаху. - Вживаєш?
-Є…
- А чого ж дременув?
- Били, суки…
Дон киває, мовляв, зрозуміло. Підхоплює рюкзак.
- Не відставайте, - ногою буцає другий рюкзак і намет до Ботви і Макса, суне у хащі.
Макс силкується підвестися - е-е-е… ти! стояти! - та тільки сідає, спирається на руки. Третій - зайвий! Третій, здається, це він. Потилиця липка від крові, пече. У голові наморочиться. їсти… Не подохнути… Сірий, певно, не промах. Підхопився, хоч волочився мертвяком. Дожене невблаганного Дона. А Макс…
Ботва проводжає Дона настороженим поглядом, несподівано швидко дістається Макса, присідає, обмацує кишені його куртки.
- Палити… Палити маєш?
- Ти…
- Сигарети є?
- Ні.
Ботва із прикрістю кривиться, підводиться, простягає Максові руку.
- Тримайся.
А-а-а… Третій - добрий? Бог послав? Випростовує руку - спробуй. Ботва старається. Тягне Макса з землі.
- Давай, братику…
- Ти… У тебе є ім’я? - Макс стоїть впритул до смердючого сірого чоловіка, учепився в нього, хитається.
- Ботва, - криво всміхається той. - Що важче - рюкзак чи намет?
- Намет… - зізнається, шкодує тієї ж миті. Зараз це падло вхопиться за рюкзак, залишить йому намет. Принюхується - від Ботви тхне не тільки смородом.
- Ти… Що тобі Дон пити давав?
- Спиртяка… - Ботва закріплює на своїх плечах намет, допомагає Максові вдягнути рюкзак, озирається у бік Дона, якого вже ледь видно поміж дерев. - Командир суворий… - зі співчуттям дивиться на Макса. - Сам йти зможеш?
- Спробую, - відповідає Макс, робить крок, і Ботва вчасно пірнає під Максову руку, притримує його.
- Нормально, - каже словами Дона.
Ліс схлипує - бідахи! - пускає сльозу, чи то нестійкий весняний сніг тане на сонці, падає долу. Двійко слабких тягнуть ноги у хащі. Макс висить на Ботві.
- Витягни мене звідси… Відплачу… Клянуся…
- Де він зник? - Ботва дивиться вперед по курсу.
- Крива сосна… Бачиш?
- Так.
- Туди, - пихатості немає. Звик примічати дерево, кущ, горбок, де останній раз бачив Дона, коли той, сволота підла, кидав його, чвалав геть, наказуючи ворушити ратицями.