- Є таке.
- Давно?
- А-а-а…
- Горілка?
- …І що я мав робити?
- …Нормально. Тільки… самому…
- Ми з Лисим один одного трималися. Якби не ці козли…
- …У торбі мотлох…
- Борг…
- Що за борг? - а Дон, виявляється, балакучий.
- Дівчину мертву з Дніпра витягли… Під Києвом…
Макса пробиває гострим, як голка, струменем жаху. Що? Розплющує очі, дивиться на сірого чоловіка скляним поглядом. Ботва не помічає.
- Наприкінці червня, - веде далі. - Красива… Коси руді довгі. Ноги спідницею білою обмотало… Може, заплуталася в ній…
- Такі в іншому плутаються… Покидькам віддаються, а потім вішаються…
- Та потонула…
- Ну, тонуть. Один біс.
Макс глухне. Люба… Глухне і чує - кожне слово.
- Ми з Лисим її з Дніпра витягли. Поховали на березі. Землі з могилки взяли…
- Навіщо?
- До церкви піти хотіли. Аби піп над тією землею молитов- ку прочитав.
- Не пішли?
- Та піду… Кажу ж - борг. Треба зробити, бо ж мучиться десь там…
- Щоб у першу ж церкву зайшов!
- Аби гроші… Хоч на свічку яку.
- Візьми.
Макс бачить, як Дон дістає з кишені стогривневу купюру, простягає Ботві.
- Проп’єш - знайду й уб’ю, - обіцяє спокійно.
Ботва виправдовується мляво і щиро, хрестить сіру куртку. Макс не чує. М’язи, кістки, думки - все паралізоване тваринним страхом: от Ботва зараз підведеться, підійде до Герцога, буцне ногою: не ти її?..
Підводиться Дон.
- Годі базікати. Спатимемо.
Підходить до Макса, торкається плеча.
- Підйом.
Макс зацькованим звірком відсахується, сідає на суху траву, зіщулюється, наче від удару. Відводить погляд - залишатися у компанії тих двох неможливо. Уява крутить - мить-дві, Дон з Ботвою вгризаються в шию Макса: ти?! Ти?!
- Тут… посиджу… трохи.
- Як знаєш, - Дон уже суне до заїмки, та раптом зупиняється. Відв’язує від рюкзака дорогі Максові черевики, кидає Ботві.
- Вдягни. Бо ти у цих валянках - наче з божевільні втік.
Ботва тут же перевзувається, роздивляється обнову.
- Гарні… - тупцює до заїмки за Доном.
Сон розуму народжує чудовиськ? Неспання ліпить ще гірших монстрів. Макс труситься біля вогнища - Господи! Вона потонула! Потонула, потонула… Гоцик знав. Звідки? Потонула… Сама. Сама! Макс не штовхав! Земля… Перемішується із рудими косами. Без труни, сліз і жалоби. Як собаку… Очі закрили? Таке ж буває - мертві дивляться. І в тих очах можна побачити… А Ботва? Він заглядав у мертві очі? Може, бачив там… Макса? Мерзота… По Максових кишенях нишпорив… Певно, й Любине тіло обмацав. Тварюка! І в торбу все! В торбу! А раптом… Раптом у торбі є щось… Любине?
Макс зацьковано зиркає у бік заїмки - зсередини долинає густе хропіння Дона.
- Спите?..
Рачкує до заїмки, труситься від жаху. Спинається на ноги. Обережно штовхає двері. Не риплять. Напружує очі - Ботва і Дон лежать на дерев’яних лежаках біля стіни. Ботва скрутився носом у живіт. Дон розпластався, усміхається уві сні. Біля дверей - рюкзак і торба.
Макс хапає торбу - бігти, бігти! Наштовхується на рюкзак Дона - все треба брати! Піднімає - важкий! Суне до дверей.
Багаття ще горить. Макс витрушує на суху траву геть усе з торби. Смугаста тільняшка, майки, труси, книжка афоризмів “Золоті розсипи”, ключі (від чого?!), ганчірка з грудкою землі, порепане портмоне з фотографією пишної жінки у білому фартуху на тлі форм зі свіжоспеченим хлібом.
- Хліб! - шепоче істерично, знаходить газету, розгортає. - Хліб…
Рве сухий хліб зубами, ковтає, зиркає у бік заїмки. Хоч би не розбудити… Давиться, кашляє, затуляє рота руками: тільки б не прокинулися! Ховає у кишеню ганчірку із землею: оце Любине… Любине…
Відкриває рюкзак Дона, а там консерва. І пачка печива…
- Паскуда, - схлипує спустошено.
Запихає консерву і печиво у кишені куртки. А пофіг! Не знає, де ділося. Ботва… З’їв! Точно…
Під дупою припікає. Підхоплюється. Он воно що! Багаття теж жадібне. З’їло дрова, на суху траву перекинулося, по ній до заїмки - усе ближче, ближче.
“Біжи! Біжи!” - подумки чи то собі, чи то полум’ю.
Смикає головою - та цить! Ані слова! Німий!
Збуджено-перелякано топить у вогні погляд. Кут заїмки починає тліти. Макс відступає на кілька кроків, падає на землю, притуляється щокою до землі.
“Ди… витися буду”, - думає затято.
Божевільні фантазії вимагають реальних втілень. Потонула… Крапка! Чи не сам хотів певності? Яскраві, як при сонці, картинки: річка, берег… На зеленій траві… Люба. Макс поспішає до неї, та поміж ним і Любою виникає вонючий, огидний чоловік без імені. Ботва… Затуляє сонце. І Любу. Видно тільки сіре обличчя волоцюжки, провалені очі. Вуста ворушаться… Що? Що ти там верзеш? Я? Я Герцог! Ти… відійди краще! Не затуляй сонця… З Ботви - дим. Чисто, як з вурдалаків, що їх тисячами знищують у голлівудських фільмах жахів. Сонце. Палить суку до нуля, кидає Максові під ноги жменьку попелу. Люби не видно - сонце…